BooksUkraine.com » Детективи » Смерть — діло самотнє 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

183
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Смерть — діло самотнє" автора Рей Бредбері. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 90
Перейти на сторінку:

Нагорі, майже в темряві, стояв Томас Гарді в усій своїй жалобності, поряд — томи «Занепаду й падіння Римської імперії» Гіббсона, що спиралися на страхітливого Ніцше й безнадійного Шопенгауера, і тут-таки, палітурка до палітурки, «Анатомія смутку» Бертрана, Едгар Аллен По, Мері Шеллі, Фрейд, трагедії Шекспіра (комедій я не побачив), маркіз де Сад, Томас де Квінсі, Гітлерова «Mein Kampf»,[14] «Занепад Заходу» Шпенглера і таке інше.

Був там і Юджін О'Ніл. Був Оскар Уайлд, але тільки тоскна сповідь, написана у в'язниці, і жодної з його світлих казок чи веселих комедій. Пліч-о-пліч стояли «Чінгісхан» і Муссоліні. На найвищій полиці, наче на засніженій вершині, виднілися такі назви: «Самогубство як вихід», «Темна ніч Гамлета», «Шлях лемінгів до моря». На підлозі лежали «Друга світова війна», «Кракатау — вибух, почутий у цілому світі», а поруч — «Голодна Індія» і «Сходить червоне сонце».

Коли поведеш поглядом по таких книжках, та ще й подумаєш, а потім, не вірячи власним очам, глянеш іще раз, уважніше, то лишається тільки одне. Так само, як, дивлячись препогану екранізацію О'Нілової п'єси «Траур — доля Електри», де одне за одним ідуть самогубства, вбивство налазить на вбивство і кровозмішення на кровозмішення, де отруєні яблука замінив шантаж, де люди скочуються зі сходів і наступають на цвяхи, отруєні стрихніном, — ти зрештою пирхаєш, закидаєш голову назад і…

Смієшся!


— Що тут такого смішного? — промовив хтось позаду.

Я обернувся.

— Я питаю, що тут смішного?

Чоловік стояв переді мною, і його бліде обличчя було за якихось кільканадцять сантиметрів від кінчика мого носа.

Той чоловік, що спав на психоаналітичній канапі.

Той, кому належала вся ця прірва книжок.

А. Л. ШРЕНК.

— Ну? — сказав він.


— Та… ваша бібліотека! — затнувшись, відповів я.

А. Л. Шренк гнівно дивився на мене й чекав.

На щастя, я знову чхнув, і це урвало мій сміх і дало мені змогу приховати збентеження за паперовим носовиком.

— Пробачте, будь ласка, — сказав я. — Сам я маю всього чотирнадцять книжок. Не часто трапляється побачити Нью-Йоркську публічну бібліотеку, вивезену у Венецію на поміст.

Гнівні вогники в маленьких ясно-жовтих лисячих очах А. Л. Шренка згасли. Тонкі, мов дротинки, плечі розпружились. Крихітні кулачки розтислися. Моя похвала спонукала його зазирнути у власне вікно очима сторонньої людини, і він аж сам здивувався.

— Ого! — вражено пробурмотів він. — Атож, усе це мої книжки.

Я дивився згори вниз на чоловічка заввишки сантиметрів сто п'ятдесят три, а без черевиків, мабуть, і ще менше. Мені страшенно кортіло поглянути, чи не восьмисантиметрові в нього підбори, але очі мої й далі залишалися на рівні його маківки. Він навіть не помічав, що я його розглядаю, — так пишався широким асортиментом літературних монстрів, які заполонили його похмурі полиці.

— А я маю п'ять тисяч дев'ятсот десять книжок, — заявив він.

— Ви певні, що не п’ять тисяч дев'ятсот одинадцять?

І далі пильно споглядаючи свою бібліотеку, він холодно запитав:

— Чого ви смієтеся?

— Назви…

— Назви? — Він подався ближче до вікна, ніби хотів перевірити, чи не впаде в око на полицях, серед усіх тих книжок-убивць, якийсь відступник.

— Скажіть, — поцікавивсь я, — невже у вашій бібліотеці ніколи не буває літа, гарної погоди, свіжого вітру? Чи нема у вас таких веселих, радісних книжок, як Лікокові «Сонячні етюди з одного містечка», «Сонце — моя погибель», «Доброго давнього літа», «Червневий сміх»?

— Ні! — Шренк аж навшпиньки звівся, щоб це сказати, потім похопивсь і став нормально. — Ні…

— А «Хедлонг-Хол» Пікока, «Гек Фінн», «Троє в човні», «Записки Піквікського клубу»? Роберт Бенчлі? Джеймс Тербер? С. Дж. Перелмен?..

Я випалював назви та прізвища, мов із кулемета. Шренк слухав, і здавалося, він ось-ось позадкує під напором цього потоку радості. Проте не зупиняв мене.

— А «Книга оповідок про Савонаролу» чи «Жарти Джека-Патрача»? — Я замовк.

А. Л. Шренк, похмурий і холодний, мов крига, зневажливо відвернувся.

— Пробачте, — мовив я, і справді почуваючи себе ніяково. — Але, щиро кажучи, я дуже хотів би колись прийти до вас і покопатися в книжках. Якщо ви, звісно, дозволите.

А. Л. Шренк зважив мої слова, дійшов висновку, що я розкаявся, і, підступивши до своїх дверей, узявся за ручку. Двері тихенько рипнули й відчинились. Він обернувся й пильно оглянув мене своїми ясно-жовтими очицями. Його тонкі, опущені вздовж стегон пальці посіпувались.

— А чом не сьогодні? — спитав він.

— Сьогодні не можу. Іншим разом, містере… е-е…

— Шренк. А. Л. Шренк. Психолог-консультант. Не плутайте із Шрінком, то психіатр-дослідник. А я просто Шренк, скромний зцілитель заблудлих душ.

Він наслідував мою іронічну манеру говорити. Його ледь помітна усмішка була блідою, як спитий чай, копією моєї. Я відчував: досить мені стулити рота, як та усмішка теж зникне. І я знов поглянув на його маківку.

— Чом ви не знімете оцю стару об'явку про ворожіння на картах? А як щодо френології і гіпнозу?..

— Ви ще забули про графологічний аналіз. І ворожбу по магічних числах — осьде табличка з внутрішнього боку дверей. Прошу до мене в гостину.

Я ступив був крок уперед і спинився.

— Ну ж бо, — мовив А. Л. Шренк, — заходьте. — Тепер він усміхався по-справжньому, одначе то була якась риб'яча усмішка. — Вперед!

За кожним його лагідним наказом я трохи посувався до дверей, хоча очі мої з неприхованою іронією були звернені на табличку «Гіпноз» над головою чоловічка. Його очі некліпно дивилися на мене.

— Заходьте, — знову промовив А. Л. Шренк і, не відводячи від мене погляду, кивнув головою в бік своєї бібліотеки.

Я не міг опиратись цьому запрошенню, незважаючи на всі автомобільні катастрофи, пожежі на дирижаблях, вибухи в шахтах і душевні

1 ... 21 22 23 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть — діло самотнє"