Читати книгу - "Російські казки"

Жив собі чоловік; у нього був кіт, тільки такий бешкетливий — просто біда! Набрид кіт чоловікові. Думав-думав він, узяв кота, посадив у мішок, зав’язав і поніс до лісу. Приніс і кинув його в лісі: хай пропадає! Кіт ходив-ходив і надибав хатину, в якій лісник жив; заліз на горище і лежить собі, а захоче їсти — піде лісом пташок і мишей ловити, наїсться вволю і знов на горище, і горя не знає!

Якось пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця, побачила кота і дивується: «Скільки живу в лісі, а такого звіра не бачила». Уклонилась коту і питає:

— Скажи, добрий молодцю, хто ти такий, як сюди забрів і як тебе звати-величати?

А кіт настовбурчив шерсть і каже:

— Я із сибірських лісів присланий до вас управителем, а звати мене пан Коцький.

— Ах, пане Коцький, — каже лисиця, — не знала про тебе, не чула; ходімо до мене в гості.

Кіт пішов до лисиці; вона привела його в свою нору і стала пригощати різною дичиною, а сама розпитує:

— А що, пане Коцький, чи одружений ти?

— Ні, — каже кіт.

— А я лисиця-дівиця, візьми мене заміж.

Кіт погодився, і почався у них весільний бенкет.

Наступного дня вирушила лисиця роздобути харчів, щоб було чим з молодим чоловіком жити; а кіт удома лишився. Біжить лисиця, а назустріч їй вовк трапився і почав до неї клинці підбивати:

— Де ти, кумасю, пропадала? Ми всі нори обшукали, а тебе не бачили.

— Пусти, дурню! Чого залицяєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.

— За кого ж ти вийшла, Єлизавето Іванівно?

— Хіба ти не чув, що до нас із сибірських лісів присланий управитель пан Коцький? Я тепер його дружина.

— Ні, не чув, Єлизавето Іванівно. А як би на нього поглянути?

— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть. Ти дивись, приготуй барана і принеси йому на поклін; барана поклади, а сам сховайся, щоб він тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!

Вовк побіг по барана.

Іде лисиця, а назустріч їй ведмідь і почав до неї залицятися.

— Що ти, дурню клишоногий, чіпляєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.

— За кого ж ти, Єлизавето Іванівно, вийшла?

— А за того, кого прислали до нас із сибірських лісів управителем, звати пан Коцький, — за нього вийшла.

— А чи можна на нього поглянути, Єлизавето Іванівно?

— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть! Ти йди, приготуй вола і принеси йому на поклін; вовк барана хоче принести. Та дивись: вола поклади, а сам сховайся, щоб пан Коцький тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!

Ведмідь поплентався по вола.

Приніс вовк барана, зідрав шкуру і стоїть, задумавшись; дивиться — і ведмідь лізе з волом.

— Здрастуй, брате Михайле Івановичу!

— Здрастуй, брате Левон! Що, не бачив лисиці з чоловіком?

— Ні, брате, давно чекаю.

— Іди, клич.

— Ні, не піду, Михайле Івановичу! Сам іди, ти сміливіший за мене.

— Ні, брате Левон, я не піду.

Раптом не знати звідки — біжить заєць. Ведмідь як крикне йому:

— Ходи-но сюди, куцохвостий чорте!

Заєць злякався, прибіг.

— Ну що, куцохвостий, знаєш, де живе лисиця?

— Знаю, Михайле Івановичу!

— Іди мерщій і скажи їй, що Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися бараном і волом.

Заєць щодуху почухрав до лисиці. А ведмідь з вовком стали думати, де заховатися. Ведмідь каже:

— Я полізу на сосну.

— А мені що робити? Куди мені подітися? — питає вовк. — Я ж на дерево ніяк не залізу! Михайле Івановичу! Заховай, будь ласка, куди-небудь, зарадь горю.

Ведмідь поклав його в кущі, притрусив сухим листям, а сам заліз на сосну, на самісіньку верхівку, і позирає: чи не йде пан Коцький з лисицею?

Заєць тим часом прибіг до лисичої нори, постукав і каже лисиці:

— Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем просили сказати, що вони давно готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам волом і бараном.

— Іди, куций! Зараз прийдемо.

От іде кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:

— Ну, брате, іде лисиця з чоловіком; який же він малий!

Прийшов кіт і враз накинувся на вола, шерсть на ньому настовбурчилася, і почав він рвати м’ясо зубами й лапами, а сам муркоче, ніби сердиться: «Мало, мало!». А ведмідь каже:

— Малий, а ненажера! Нам учотирьох не з’їсти, а йому одному мало; певно, й до нас добереться!

Закортіло й вовкові поглянути на пана Коцького, та крізь листя не видно! І почав він розгрібати сухолист над очима, а кіт почув шурхіт, подумав, що то миша, та як кинеться і вчепився кігтями вовкові просто в морду.

Вовк підскочив, ноги на плечі і як дав драла! А кіт сам злякався і кинувся на дерево, прямісінько туди, де ведмідь сидів.

«Ну, — думає ведмідь, — побачив мене!» Злазити нема коли, то він поклався на Божу волю і як гепнувся з дерева на землю, усі печінки поодбивав, підвівся — і навтьоки! А лисиця вслід кричить:

— От він вам всипле! Заждіть!

Відтоді всі звірі стали боятися кота, а кіт з лисицею запаслися м’ясом на всю