Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А ведмідь:

— От я його вижену!

Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

Ведмідь ізлякався.

— Ні, - каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати? Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену!

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

Вовк ізлякався.

— Ні, - каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену!

Побігла лисичка до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалася.

— Ні, - каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, -

Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та й каже:

А я рак-неборак,

Як ущипну — буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити у своїй хатці.

Коли кінь позаздрив верблюдові

Один кінь був невдоволений своєю долею. Нарікав вік на господаря, що шерсть йому псує сідлом, натирає упряжжю. Підійшов якось кінь увечері до річки, щоб напитися, і побачив себе у воді. Зажурився, що невдалий. Поглядаючи на лебедя, який плавав на воді, подумав: «От якби в мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи менша, ніж є, а ноги — довші й тонші. Та щоб чоловік не стирав сідлом моєї шерсті. Добре б мати природне сідло. Пошли мені, доле, таку вроду!..»

Прокинувся кінь другого дня і відчув себе зовсім іншим. Зрадів дуже, забажалося йому побігти до своїх товаришів, похвалитися перед ними своєю красою.

На толоці пасся табун коней, і він побіг туди. Коні помітили, що до них наближається якась невідома потвора, і кинулись тікати. Перетворений кінь здивувався.

— Гей, стійте! — закричав він. — Хіба не пізнаєте мене? Я ж той самий гнідий, що вчора разом з вами пасся!

Та коні не слухали, задерли хвости і тікали не озираючись.

«Що за диво? Чому вони жахаються мене? — думав він. — Страшний їм видався? А може, я дуже бравий і їм стало соромно, що проти мене вони невдалі?»

Коні повтікали з толоки в село, і тільки біля своїх дворів кожен відсапнувся і озирнувся: чи не наздоганяє страховисько. Верблюд залишився сам на толоці і засумував. «Що б воно значило? — думав собі. — Невже я такий страшний, що приятелі мої перелякалися?»

Пішов він до річки, нахилився до води, побачив там своє відображення — і сам злякався: з води на нього дивилося велике двогорбе страховисько. Тепер кінь жалкував, що даремно нарікав на свою долю