Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Його перебив котрийсь із голяків:

— Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?

— Якраз готується. Можна буде заробити добрі гроші. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро і зникнемо. Поїдемо на море, розумієте? Але спочатку я повинен запопасти Капітана Немо. Сьогодні ввечері відбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дівчата дадуть нам якесь лахміття.

Після цієї промови хлопці підбадьорилися. Слухняно підвелися й рушили за Чорним Франеком.

Перейшли брід і опинилися на польовій дорозі з вербами обабіч. Але відразу ж звернули з неї до озера. Тоді я теж перейшов брід. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала зарості й пролягала до затоки Озерища, що виднілася між деревами.

Я помітив, що хлопці дедалі частіше розглядаються на всі боки, наче хочуть упевнитись, що ніхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табір десь дуже близько.

Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долоні, лежала переді мною вся місцевість аж до озера. Усе на полі було мені добре видно. Але й мене відразу помітили б, якби я вийшов з очерету.

Отож я набрався терпіння й чекав. А вони йшли все повільніше і все частіше оглядалися довкола. Нарешті зупинились на березі озера. І за мить зникли. Наче провалилися в озеро.

«Може, це засідка? — міркував я. — Полягали в кущах над водою і оглядають поле».

Я ще якийсь час зачекав, потім вирішив ризикнути. Але пішов не стежкою через картоплище, а попід очеретом. Потім, обережно скрадаючись від куща до куща, опинився на тому місці, де вони зникли з очей.

Від них не лишилося й сліду. Може, відпливли човном або очеретяними плотами?

Звідти я бачив той берег з темною стіною лісу й метрів за сто від нього — маленький, схожий на зелений горбок, острівець. Його оточували густі зарості очерету, й він здавався болотистим, приступним тільки для водяного птаства.

Та зненацька в зелені дерев на острівці майнуло щось світле. Раз, удруге, втретє… Так, це шестеро голих хлопчаків обережно виходили з води й зникали в очереті. Отже, саме цей маленький острівець був їхнім таємним табором? Вони перебиралися туди на в’язках очерету. Чудове місце знайшли. Нікому, хто пропливав поряд, мабуть, і на думку не спадало, що в зеленій гущавині дерев і кущів ховається ватага молодих розбишак.

Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потім брів через нього туди, де залишив свій самохід. З ранку я не мав ні ріски в роті, але не відчував ні голоду, ні спраги. Мені не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик і Бородань хотіли заплатити за неї стільки грошей? Що мали означати Краватикові слова: «Ця карта відшкодує нам усе сторицею»?

«Я повинен глянути на ту карту, перш ніж вона опиниться в руках Вацека Краватика», — подумав я.

Водночас мене починали гризти докори сумління. Хіба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли мені треба розшукати Чоловіка з рубцем і затоплений скарб?

Я перейшов пустку Чаплинця і вийшов на другий бік острова. На мілині я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона відпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.

Я заліз у самохід і скоро наблизився до того місця, де стояв мій намет, а поряд мешкали лицарі спінінгу з дружинами.

Перед моїм наметом, на моїй газовій плитці, на моїй сковороді смажила велику щуку Марта з білявою косою. І в сусідів теж смажили рибу — трьох дрібненьких красноперів та одну пліточку.

Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковороді; відчувалося, що йому хочеться заговорити, але він мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурі.

Коли я підплив до берега, Марта, побачивши мій автомобіль на воді, не здивувалася. Тільки сказала:

— Як це я відразу не здогадалася, що ваша машина — амфібія? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боці, хоч не перепливали поромом. І ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як і Капітан Немо.

За хвилину додала, показуючи на сковороду:

— Тільки оцю щуку спіймала. Сподіваюсь, ви не гніваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олію? Але ж з однією щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нічого не їли.

В ту мить я відчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нічого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животі закрутило.

— Ви що, дотримуєтеся прислів’я: «Шлях до серця чоловіка — через його шлунок»? — спитав я, підсідаючи до сковороди зі щукою.

Вона вдавано серйозно кивнула головою.

— Справді, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обід чудову рибку.

— А я гадав, що це ви закохалися в мене, — сказав я здивовано. — Тут вам усі ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вігваму, то застаю чарівну особу, яка смажить мені чудову рибку. Господи, може, це я в раю?

Пана Анатоля і його Мишку все ж таки перемогли пахощі, що розходилися від моєї сковороди. Вони підійшли до нас. Мишка сказала до свого чоловіка з ледь помітним докором у голосі:

— Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.

— І ловитиму, — гордо запевнив пан Анатоль. — Тільки хотів би знати, де