Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Дівчина показала пальцем місце метрів за сто від нас.

— Он там, неподалік від старого дуба.

Пан Анатоль знизав плечима.

— Згідно всіх відомих мені правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попід очеретом.

Марта тяжко зітхнула.

— Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?

— Так, — погодився він, — Тут маємо справу з нетиповим явищем.

Мене дратували балачки пана Анатоля. Крім того, я не міг йому пробачити, що він не допоміг урятуватися Капітанові Немо.

— А може, ваша теорія хибна? Півдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спіймали тільки чотири маленьких рибки.

Він махнув рукою.

— З нами сталася страшна пригода і тому нам не пощастило й з рибою. Якісь злодії вкрали наш човен і сховали в очереті. А потім вимагали за нього п’ятдесят злотих. І все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловік, якийсь, мабуть, божевільний. Чув, як ті злодійчуки гукали на нього: «Капітан Немо». Замалим не дійшло до бійки, ті вже вихопили ножі.

— А ви, звісно, втекли, — мовив я.

— Відплив, — з притиском відповів пан Анатоль. — Я в бійки не встряю. Немо має якісь рахунки з тими бешкетниками, але навіщо втягати в ту справу нас? Щоправда, він показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п’ятдесят злотих дістали б назад човна. Я ніколи не втікаю, щоб ви знали. — І він з великою гідністю повернувся до свого намету.

Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.

Я сидів сердитий, роздратований його балаканиною.

— Чому ви не їсте? — спитала Марта.

І тільки тепер я побачив, що тримаю на колінах тарілку з трьома шматками смаженої щуки.

— Відрізати вам хліба?

Це її піклування тільки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.

— А може, ви вже відразу покладете мені й шматок щуки до рота? — передражнив я її ввічливий тон. — Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього піклування? Ви хочете довідатися, де розташований табір Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповіли мені про той перстень, знаючи, що це підохотить мене шукати табір. Та я розчарую вас: я не знаю, де табір. Не знаю та й годі. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорізами. А взагалі, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анітрохи не обходить, я маю інші справи.

Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона відразу підхопила мої слова.

— Інші справи? Які?

— Он як! — обурився я. — Ви хочете стати моїм сповідником?

— Не розумію, чому ви так гніваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Мені вже байдуже за той перстень. І хлопець, що подарував його, став мені байдужий, відколи з’явився Капітан Немо. Я віддала б сто таких перснів, щоб познайомитися з тим капітаном! Ви бачили його сьогодні?

— Бачив, — буркнув я. — Він був на Чаплинці й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табір ватаги. Тільки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Він побачив, у якій скруті опинився пан Анатоль і недоречно втрутився. Ви самі чули, що казав пан Анатоль.

І я докладно розповів їй про всю пригоду.

— Який він чудовий! Який незвичайний! — захоплювалася Марта. — Сам проти: шести головорізів? Це справжній герой. Мені здається, що я кохаю Капітана Немо.

Я відставив тарілку на траву.

— То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змінили об’єкт своїх ніжних захоплень? Віднині ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тільки для Капітана Немо?

Дівчина засміялась.

— То ви такий ревнивий? А взагалі, хотілося б знати, що ви робили на Чаплинці, коли Капітан Немо сам один боровся з головорізами?

— Я сидів у кущах, — нахабно відповів я.

— Невже? Не думала, що ви такий дріб’язковий.

— Бо це була не дріб’язковість, а завбачливість. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капітаном Немо. Але тоді я мусив би вийти із схованки і не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капітан Немо дасть собі раду без мене, я зостався у схованці.

— Розумію, — хитнула вона головою. — Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табір тієї ватаги.

— Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремію. Ви поїдете туди зі своїми братами, Чорний Франек не віддаватиме персня, може дійти до бійки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капітана Немо.

— Так, він мені подобається у сто тисяч разів більше, ніж будь-хто інший, — задерикувато відповіла вона. — Він став моїм ідеалом.

Мене щось шпигнуло.

— Визнаю, що він чудовий, — підтвердив я, подумавши з хвилину. — Мені подобається його відвага і спритність. Проте не все у його поведінці можу схвалити.

— Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?

— Я вважаю, що дарма він стукнув олов’яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?

— Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?

— Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!

Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.