Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

— Людина за бортом!

* * *

Посеред кают-компанії стояв мокрий німецький матрос. Розгублений і вкрай змучений, він плутано відтворював картину незвичайної загибелі підводного човна, на якому служив.

Тієї ночі радист Рейнгольд Штерн (це й був наш полонений) стояв на вахті. Далася взнаки надмірна втома, і він на якусь мить задрімав. Прокинувшись, він побачив, що стрілка магнітного компаса шалено металася в різні боки. Раптом пролунав сигнал бойової тривоги, човен навально пішов униз.

— Тут і почалося казна-що, — розказував німець, конвульсивно ковтаючи повітря. — З невідомої причини весь корабель несподівано лишився без електроенергії — вона наче випарувалась! Наш човен перетворився на металеву домовину: без електрики ми були абсолютно безсилі… Але й це ще не все. Металеві речі раптом сильно намагнітились. Через деякий час намагнічення зникло, однак струм не з’являвся.

То було якесь чаклунство… Ми закам’яніли. Але не від страху — від несподіванки, від цілковитої безпорадності перед якоюсь таємничою і незбагненною силою! А потім, коли зрозуміли своє становище, прийшов і жах. Почалася паніка. Пролунали постріли — хтось вирішив не чекати мученицької смерті… Я кинувся до торпедного відділення і разом з моїм приятелем викинувся через торпедний апарат на поверхню… Не знаю, скільки ми пливли. Товариш мій зовсім знесилів і почав тонути. Він благав мене, щоб я допоміг. Та я й сам уже захлинався, а тому плив, не оглядаючись. Що було далі, ви знаєте краще за мене…

Німець замовк.

— Я сказав усе, що знаю, — додав він, — повірте мені.

* * *

Та це було не так. Як з’ясувалось увечері, Штерн розповів не все. Ми сиділи в кают-компанії, розважаючись кожен на свій лад (були години відпочинку), коли зайшов командир корабля Микитенко. Якусь мить він спостерігав, як асистент Палія Митько Коровкін запекло добивався перемоги на шахівниці, потім голосно спитав:

— А хто з вас, шановні товариші науковці, може відповісти, що таке “Фау-один”?

Ми перезирнулися. Підводники, які давно вже мандрували далеко від Великої Землі, певна річ, не знали ще подробиць про цю новинку гітлерівської військової техніки.

Я ж перед від’їздом прочитав у журналі статтю про німецькі літаки-снаряди і тому сказав:

— Дещо я знаю… Напередодні війни на одному з островів у Балтійському морі німці побудували дослідний центр із заводом, який мав виготовляти нову зброю. Бундючні, вони й назву їй придумали відповідну: “V-1” — за першою літерою німецького слова “Vergeltung”, тобто “відплата”. І от однієї ночі над Лондоном з’явились дивні літаки — невеликі, без пропелерів, без ревіння двигунів: при польоті чувся лише легкий тріск, на зразок мотоциклетного. Над містом вони несподівано шугали вниз і падали на будинки… Тоді вступала в дію вибухівка.

— На якому ж принципі їх збудовано? — спитав Микитенко.

— Літак-снаряд на стартовому майданчику викидають за допомогою катапульти. Далі ним керує автопілот. Реактивний двигун надає літакові швидкості близько шестисот кілометрів на годину. В заздалегідь визначеній точці снаряд автоматично скеровується на ціль, а радіопередавач посилає про це відповідний сигнал на базу…

— Так… Малоприємна штука, коли вона несподівано звалюється тобі на голову… — протяг Микитенко.

— А як же літак додержується заданого курсу?

— За допомогою магнітного компаса, розміщеного в носовій частині. Стрілка його завжди однаково віддалена від двох отворів, через які подають стиснуте повітря. Досить літакові відхилитись від потрібного курсу, як стрілка компаса повертається, порушує рівновагу мембрани і замикає контакт. Так виключається постачання соленоїда, що діє на головний гіроскоп автопілота. А той повертає літак на потрібний курс, — пояснив я.

— Отже, досить повернути вбік магнітну стрілку, щоб літак пролетів мимо цілі? — мовив Микитенко.

Я ствердно кивнув. Знову запала тиша.

— А чому вас зацікавили літаки-снаряди? — спитав я Микитенка. — Що-небудь сталося?

— Сталось? — Микитенко пройшов по каюті. — Повинно статися… Радист Штерн повідомив ще деякі дуже важливі речі. Стан його здоров’я загрозливий, тривало перебування у крижаній воді дається взнаки. Отож він і вирішив висповідатись до кінця. Завтра о третій ночі зі стартових майданчиків у Північній Франції та Бельгії мають знятися в повітря п’ять тисяч літаків-снарядів “Фау-один”. Через двадцять п’ять хвилин вони перетворять Лондон на купу руїн… Підводний їх човен мав прийняти радіосигнали літаків-снарядів… Ми доповіли про все командуванню, яке, до речі, наказало нам повертатись до Мурманська. У Норвезькому морі пас чекатимуть сторожові кораблі…

— А як же Лондон? — спитав я.

— Англійський уряд буде попереджено про наліт. На жаль, більше ми нічим їм допомогти не можемо.

— Хай і за це дякують, — озвався хтось із офіцерів. — Союзники, по суті, повинні, товаришу командно, вас за це орденом нагородити.

— Якщо вже нагороджувати когось, то нашого професора! — раптом заявив Коровкін.

— Чому?

— Бо саме сьогодні вночі ми провадили свою ширококанальну передачу енергії! Я певен, що човен Штерна якраз і потрапив у зону спрямованого електромагнітного поля. Про це свідчать дивні явища, які спостерігались на ворожому човні перед його загибеллю. Гітлерівський рейдер був потоплений генератором професора Палія!

Микитенко схопився:

— Ай справді! Жоден корабель, особливо підводний, не діятиме без електроенергії! Поздоровляю з першим бойовим успіхом, товаришу Палій!

— А де ж Георгій Семенович?

Професора в кают-компанії не було. Ніхто не помітив, коли він вийшов.

Як виявилось, Палій замкнувся в своїй каюті і навіть виключив телефон.

— Якась ідея з’явилась, — авторитетно запевнив Митько.