Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

Спати тієї ночі не довелось. Опівночі мене підняв телефонний дзвінок. Говорив Палій.

— Зайдіть до мене з даними вчорашньої ширококанальної передачі, — наказав він.

Скоро я вже стояв перед професором. Микитенко теж був тут.

Ми мовчали, поки Палій щось підраховував, раз по раз звертаючись до лічильної лінійки. Та ось він повернувся до нас:

— Усе гаразд. Це буде грандіозне, вирішальне випробування нашого генератора!

Я глянув на Микитенка.

— Невже не зрозуміли? — професор посміхнувся. — Коли ви розповіли про літаки-снаряди, у мене з’явилась думка: що як на шляху їхнього польоту створити потужне магнітне поле? Стрілка компаса неодмінно відхилиться від заданого курсу. Англія — острів. Куди б не звернули зі свого шляху снаряди, вони обов’язково впадуть у море…

— Це справді можливо? — схвильовано спитав Микитенко.

— Принаймні розрахунки підтверджують мою думку. Ми можемо запобігти нечуваному злочинові гітлерівців і повинні це зробити! Треба діяти. Часу обмаль!

Часу було справді мало… Микитенко спрямував човен повним ходом на південний захід, розраховуючи вже в дорозі одержати дозвіл на проведення цієї операції. Нам потрібно було підійти якнайближче до англійського берега, щоб генератор міг послати потужний пучок проміння назустріч літакам-снарядам.

Діставши дозвіл на проведення операції, Микитенко засів разом зі штурманом за карти. Врешті вони вирішили спуститися на південь і покласти човен на маловідому на той час банку Королівський Стіл — плаский, майже прямокутної форми гранітний майданчик, що круто обривався по краях. Боки “стола” мали завдовжки метрів сорок-сорок п’ять, а площина знаходилась під водою, на глибині двадцяти шести метрів.

Але як знайти цей “стіл” у нічному розбурханому морі?

Одверто кажучи, я дуже хвилювався: чи витримає генератор таке величезне навантаження? Адже всю енергію наших надакумуляторів ми мали пропустити через генератор протягом десяти хвилин. Тут можливий вибух величезної сили…

Палій тільки спокійно сказав:

— Риск, звичайно, є і чималий. Навантаження перевищить запроектоване. Але я вважаю цю операцію найкращим випробуванням для генератора. До речі, товаришу командир, — звернувся він до Микитенка, — попередьте команду про можливу небезпеку.

— Ми на війні, — коротко відповів той.

* * *

Рахунок часу на човні ішов на хвилини… О другій десять Палій встановив напрям і кут нахилу променя на координати Королівського Стола. За кілька хвилин Микитенко повідомив по телефону, що ми йдемо до банки і готуємось до занурення під воду. І раптом пролунав страшенний вибух. Невідома сила шпурнула наш човен у морську глибінь. Задзеленчали прилади, замигтіло світло, нас кілька разів трусонуло, а потім усе затихло.

До каюти зайшов Микитенко.

— Справи кепські, — сказав він. — Ми наскочили на плавучу міну. Тепер лежимо половиною корпусу на краю Королівського Стола. Кілька відсіків затоплено, зламано гвинти. Є жертви…

Запанувала гнітюча тиша, яку порушували приглушені удари: підводники поспішно ліквідовували наслідки вибуху. До кают-компанії зазирнув матрос у подертому тільнику:

— Товаришу командир, до акумуляторної проривається вода!

Палій кинувся до Микитенка:

— За всяку ціпу затримайте воду. Там надакумулятори — вони можуть вибухнути! Протримайтесь хоч півгодини… Хоч двадцять хвилин… Через десять хвилин я включу генератор, і тоді…

— Як? Хіба генератор цілий?

— Незначні пошкодження. Ми все вже виправили. На місця, товариші!

Микитенко метнувся з каюти. Я подивився на годинник: 2 години 55 хвилин. Через п’ять хвилин, через якихось триста секунд, зграя смертоносних птахів зніметься зі старту і полетить на місто за Ла-Маншем…

— Пора, друзі, — сказав Палій. — Нам потрібен ще деякий час, щоб розігріти генератор. Одягайте шоломи.

Наче стародавні воїни, в шоломах з високими блискучими гребенями й козирками зі спеціального скла, попрямували ми до проходу в носову гарматну башту, де стояв генератор. Сталевий люк щільно закрився за нами…

* * *

Через кілька днів по дорозі з Мурманська я з цікавістю прочитав у газеті “Британський Союзник” замітку якогось Рекса Хакселла, вміщену на першій сторінці:

“БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА БРИТАНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ

В ніч проти 20 липня націсти зробили ще одну спробу зламати дух Британії та вивести її з війни. О третій годині за Грінвічем зі стартових майданчиків у Бельгії в повітря здійнялося близько п’яти тисяч літаків-снарядів “V-1” і взяло курс на Лондон. Бійці протиповітряної оборони і льотчики нічної винищувальної авіації, виявляючи чудеса хоробрості, героїзму й винахідливості, збили сотні літаків; однак тисячі їх продовжували свій політ. Здавалося, ніщо не в силі зупинити цих літаючих роботів. Та раптом у найкритичнішу мить стрій “V-1” здригнувся. Всі вони, мов по команді, різко повернули вбік, вийшли із зони вогню і попадали в море.

Загадковість поведінки літаків-снарядів легко пояснити. Цього разу для більшого ефекту націсти застосували не звичайні “V-1” а літаючі снаряди, керовані по радіо із спеціальних літаків. У цьому безприкладному поєдинку британська зенітна артилерія (або нічні винищувачі) збили літак, що наводив “V-1” на ціль, і вся армада літаків-снарядів, лишившись без центрального керування, збилася з курсу та потрапила в море.

Так британські збройні сили здобули нову блискучу перемогу. Історія відведе цьому нічному бою найпочесніше місце серед найбільших битв минулого”.

…Я згорнув газету і посміхнувся.

Бокс, в якому мешкала Кьоко зі своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, де ледве вмістилося ліжко, столик та двоє