Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

— Облиште, — нервово вимовила дівчина і підвелася з-за столу. — І годі про це. Я зоставляю вам листа і прошу передати його Макаренкозі… Добраніч!

Я висловив своє задоволення, що завтра вона їде на курорт. Там вона обдумає все спокійно, знов знайде душевну рівновагу, бо там не буде з нею ні Юрія, ні Ярослава.

Ліда рвучко хитнула головою.

— Зо мною їде Юрко. Він захистив кандидатську роботу і зараз працює над докторською дисертацією про активізацію лангергансівських острівців підшлункової залози. Мусите знати, що послаблення діяльності цих острівців є причина цукрової хвороби. До побачення.

— До побачення, — тихо відповів я.

“Кого ж вона з них любить?” — майнула в мене думка.

Раптом Ліда, що вже підійшла до дверей, обернулась:

— Знайте, що Юрко заради мене змінив професію і спеціально перейшов у медичний інститут, коли довідався, що мені загрожує захворювання. Він присвятив мені своє життя. Він…

Вона не закінчила, бо в двері постукали…

Ліда повернулась і зіткнулась в дверях з Догадовим.

— Можна? — спитав він.

— Прошу, заходьте, — запросив я його, а сам вискочив слідом за Лідою, сподіваючись, що вона ще щось скаже.

Та дівчина вже спускалась до вестибюля.

— Так от хто у вас буває, — з посмішкою сказав Догадов, коли я повернувся до кімнати.

Я глянув на нього так, що посмішка зникла з його обличчя.

— Лідія Дмитрівна Шелемеха, — холодно сказав я, — завтра виїздить до Єсентуків й люб’язно занесла мені деякі відомості про лабораторію металів, де вона працює. Як відомо, я писав про цю лабораторію і ще писатиму.

— Знаю, знаю, чудовий нарис у вас вийшов.

Це було сказано так щиро, що я змінив тон і подзвонив у ресторан, щоб нам принесли легеньку вечерю. Догадов від цієї пропозиції не відмовився.

Поки нам готували вечерю, ми розмовляли про редакційні справи, про погоду й інші речі, до яких вдаються люди, коли хочуть просто почесати язиками.

Коли офіціант приніс вечерю, Догадов сказав:

— Я до вас зайшов з однією новиною.

— З якою саме?

— Незабаром ми з вами розпрощаємось. Я їду.

— Куди?

— Набридло сидіти й морочитись з кореспонденціями. Сам хочу писати кореспонденції. Домовився з Антоном Павловичем, що поїду на Урал спеціальним кореспондентом “Зорі”. Підвладна мені територія — весь Урал і Західний Сибір аж до Байкалу.

— Ого! Ну, я до вас весною, мабуть, в гості приїду, коли до того часу ви звідси виїдете… Ну, а Новий рік зустрічаєте тут?

— Мабуть. Кажуть, що на зустрічі Нового року в редакції багато видатних людей буде. Антон Павлович сподівається навіть на Саклатвалу, хоча академік ніколи не відвідує ніяких бенкетів.

— Не знаєте, кого ще запрошують?

— Бачив список у секретарки. Всі старі наші друзі і нові світила технічної думки — Самборський і Макаренко… До речі, говорять, ніби Самборський в розмові з кимсь сказав про Макаренка: “Коли б це не мій колишній друг, то я сказав би, що це шкідник”. В чім справа? Вони посварились?

— І гадки не маю! — відповів я і, знаючи про нахил мого колеги до пліток, промовчав про сьогоднішнє засідання комітету.

На кінець грудня погода почала псуватись. Настала відлига. У місті зовсім зник сніг і не залишилося жодних ознак зими. Здавалося, повернулась осінь з мрякою і грязюкою. Метеорологи сповіщали про вторгнення на європейський континент теплих мас повітря на зміну холодним, жонглювали циклонами й антициклонами, але на запитання, яке цікавило звичайних громадян, а особливо конькобіжців, лижників, хокеїстів і взагалі любителів зимового спорту, коли знов почнуться морози й випаде сніг, — не відповідали. Перед новим роком стало так тепло, що парове опалення в будинках ледве функціонувало. В кімнатах день і ніч тримали одчинені кватирки, і було смішно дивитись, як, брьохаючись по грязюці, перехожі несли на плечах ялинки.

Незважаючи на осінню погоду, люди готувались до зустрічі Нового року, до ялинки.

Редакція “Зорі” теж діяльно готувалась до новорічного свята. Ранком тридцятого мені принесли квиток, запрошуючи до редакції на “новорічний вечір під засніженою ялинкою”. Було ще кілька запрошень, але я їх з подякою відхилив.

Крім, так би мовити, службового патріотизму, була ще причина, яка примушувала мене бути в редакції. Стало відомо, що тридцять першого грудня уряд слухатиме доповідь академіка Саклатвали. На засідання уряду не запрошено жодного з членів комітету, але Черкяк мав побачитися з академіком одразу ж після закінчення засідання, а прямо з побачення приїхати до редакції на вечір…

Була також причина, яка мало не перешкодила мені піти на зустріч Нового року в редакцію. Я міг зустріти там Макаренка, що вже кілька день як знов з’явився в готелі. Я мусив віддати інженерові лист від Ліди, який уже кілька днів шукав і ніяк не міг знайти. Куди він подівся — цього я ніяк не міг зрозуміти.

Не раз траплялося, що, сховавши якусь потрібну річ, я знаходив її лише через кілька місяців. Те ж саме сталося, мабуть, і тепер. Я страшенно лаяв себе за неуважність і розкидливість. Кілька разів переглядав усе в кімнаті, але листа не знаходив. Та не міг же він зникнути з ласки божої!

Перед тим як їхати на вечір, ще раз пошукав і, не знайшовши, одягся й вийшов з кімнати. До редакції приїхав за чверть до одинадцятої і застав там чимало народу. Черняка ще не було. Не було також Шелемехи і, звичайно, Саклатвали. В одному кутку побачив Самборського, а в великій кімнаті, біля розкішної ялинки, Макаренка, якого тримав під руку Догадов і щось розповідав. До них я й підійшов. Догадов одразу вхопив мене, затарабанивши про свій від’їзд наступного дня, залишаючи низку доручень: стежити за вміщенням його кореспонденцій, відповідати на