Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

Вона це не проказала, а виверещала, і кожен із присутніх, окрім Гапчиної невістки та отця Методія, відчув, що до обох вух хтось приставив по свердличку і почав швидко ним крутити. Невістка ж свердличка не відчула, бо до свекрушиних вискотів звикла, а панотець, як завжди, затулив вуха заслінками.

– О, о, о! – заходив покоєм, підіймаючи обидві волохаті руки до стелі, піп. – Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну[4] посаджу!

У повітрі зависла тиша, тільки Григорій Комарницький витяг брудну хустку й вишмаркнувся туди голосно.

– То мені повідати далі чи ні? – спокійно спитав. А що ніхто йому не відповів, так само розмірно, розтягуючи слова, продовжив. – Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря…

– Уже зайшов, – знову перебив його піп.

– Ні, ще не зайшов, – озвався спроквола дяк. – А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.

– Еге ж, – сказала по-девотському Гапка. – Бо за любасним ділом завше парко! І він бреше, – категорично додала. – Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.

– Бреше пес, а я поки що людина, – незворушно повів дяк. – Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж, – і він у якийсь дивний спосіб надувся.

– І-і-і! – заверещала Гапка. – То це ти, шалапуте і мандрьохо, що ніде собі місця не загрієш, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику, перекотиполе – поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?

На того вереска всі знову, крім невістки та отця Методія, відчули у вухах свердла, цього разу тонші, а через те дошкульніші. Окрім того, з дверей визирнула паньматка і, уздрівши скислу та розчухрану, бо сколошкав, бороду й несамовиту парсуну свого панотця, всміхнулася тоненько і хотіла щось сказати, навіть рота розтулила, але не сказала, бо панотець простяг руку й причинив двері, ледь не прихопивши задовгого, із чорною бородавкою на кінці, паньматчиного носа.

– Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка, а коли треба буде, закличу! – загорлав панотець так, що, здавалося, затремтіли стіни й двері, як під час земного трусу.

– Не піду! – сказала вперто Гапка. – Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.

– Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! – гаркнув піп. – Скажи-но, Насте, – звернувся до невістки, – ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?

– Було темно, – сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. – Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!

На те слово ожили двоє: перша – Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий – сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.

– Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, – розважно проказав, – бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.

– Тоді розплутай! – гостро скрикнув піп. – Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.

– Може, й так, – розсудливо сказав пономар, – а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!

– А яка ж мара вилазила у вікно? – зойкнула Гапка.

– Яка мара, скажу, – спокійно повів пономар. – Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!

І він якось дивно скривився, а водночас блимнув з-під лоба такою смоляною хвилею, що хто в ту хвилю потрапив, то мусив зіщулитися, і собі почуваючись винуватим.

Усі присутні, за винятком Явдохи, порозкривали роти, в цей час і двері привідчинилися і в них вистромився паньматчин ніс із бородавкою, чи бородавка з носом, і знову зависла тиша, тільки Явдоха легко всміхнулася.

– Я б, може, щось і сказала, – знову озвалася Настя, Гапчина невістка. – Але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!

– Що іще? – зиркнув на неї вовком панотець.

– Ні, боюся! – знітилася невістка.

– Не бійся, а кажи, – мовив панотець. – Нічого тобі не станеться!

– Бачите, – ніяково продовжила невістка. – Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…

Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.

– Та не тягни жилу! – скрикнув панотець.

– Та розгніваєтеся, – смикнула головою невістка. – Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.

І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:

– Та що ти мелеш, дурна бабо!

– Тепер, панотче дайте мені слово, – сказала голосно