Читати книгу - "Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна"

Міке похнюпилась, не знаючи, що сказати.

— Зайди-но в кімнату! — мовила вчителька.

Міке переступила поріг бунгало й побачила Філіпа: він удавав, що переглядає книжки. Обоє зніяковіли, але — нічого не вдієш! — потиснули один одному руки. Мадмуазель Блан усміхнулася й мовила:

— Я не хочу втручатися в ваші справи, Міке, але гадаю, що настав час, аби ви зміцнили свої сили. Адже поповнювати могіканську скарбничку вам буде що далі, то важче. Тому задля успіху вашої справи вам конче треба прийняти до гурту нового товариша, що може порадити щось корисне. А Філіп — саме такий товариш, повір мені, Міке!

Дівчина відвела очі. В пам'яті зринув злощасний вечір пожежі й постать Філіпа, що зникла в курних чагарях. Вона єдина з усіх бачила його, але досі не прохопилась і словом, боячись несправедливо звинуватити хлопця. Та підозри її ще не розвіялись. І коли вона знову глянула на Філіпа, очі горіли їй гнівом:

— Скажи спершу, хто підпалив тоді пінійовий гай?

Філіп вирішив, як то кажуть, клепати, поки тепле: збадьорений підтримкою вчительки, він мав певність, що розвіє сумніви Міке.

— Я й сам хотів вам це розповісти. Але присягнися, що нікому не скажеш, бо ця історія просто таки неймовірна.

— Згода!

Філіп обійняв Міке за шию й зашепотів їй на вухо. Мадмуазель Блан дивилася в інший бік. Обличчя Міке помалу-малу осявала широка усмішка. Їй було тринадцять років, Філіпові трохи більше — а в цьому віці геть усе видається веселою розвагою, навіть ті неподобні форми, що їх часом прибирає лихо. Коли Філіп скінчив, Міке зайшлася сміхом, аж сльози виступили їй на очах.

Проте Філіп ще не допевнився, що перемога — на його боці.

— Хлопці зроду в це не повірять, — промовила Міке. — Треба винайти якийсь спосіб, щоб вони мимоволі самі переконалися! Беру це на себе!

Вона налагодилась бігти, але Філіп притримав її за руку.

— Я зразу хочу довести, що буду не зайвий у вашому гурті,— сказав він усміхаючись. — Слухай-но уважно! Ближчими днями тут в околиці можна заробити чималі гроші…

— Як-то? — запалилася Міке.

— Вчора ввечері я їздив з батьками до Кадьєра. Поблизу монастиря отаборилась група з якоїсь кіностудії — знімає сцени до історичного фільму «Трубадури королеви Жанни». І там щодня набирають статистів за добру платню. А вам цього й треба. Я бачив — на мерії висить об'ява: для знімання їм терміново потрібен хлопець. Варто б зацікавитись…

Міке стрілою помчала до командного пункту ордену — себто до каземату — й повідала приятелям незвичайну новину, яку вона, мовляв, почула випадково від одного туриста.

— Треба зараз же поспішати туди, де знімають цей фільм!

Смішко осідлав велосипеда й мерщій покотив до Кадьєра. Туди було вісім кілометрів. Та вже за годину він улетів до каземату, вимахуючи копією об'яви.

«Терміново. Потрібен хлопець 12–14 років на епізодичну роль погонича віслюків — бажано чорнявий, кучерявий і з чорними очима. Віслюк має бути якнайпоказніший. Приходити в понеділок на восьму годину ранку. Фосіне-фільм, Кастель-д-Азюр».

Шарлюн притьмом засурмив збір, і всі лицарі позбігалися до каземату. Шарлюн уголос прочитав об'яву, склав папірця й, уважно оглянувши зосереджені обличчя товаришів, втупився в одне з них.

— Їм потрібен саме Тітен! — гукнув Шарлюн. — Це його роль!

Лицарі одностайно ствердили Шарлюнову думку. Тітен спершу відмагався як міг: вайлуватий зроду, він волів не братися до цієї морочливої справи. Та Шарлюн почав його лаяти:

— Ви гляньте на це ледащо! Раз у житті його млосні баньки могли б нам прислужитися, а він, бачте, комизиться!

— Я ніколи не знімався в кіно! — заволав бідолаха.

— Ми тим паче! Але ти з нас усіх найфотогенічніший. Зрештою, скільки того діла: всміхнешся, покажеш зуби, повториш разів сто якусь нісенітницю, що її підкажуть, а ввечері дістанеш міністерську платню!

Стороплений Тітен удався до останнього аргументу:

— А віслюк?

Лицарі вибухнули нищівним сміхом:

— Ну, хіба ж ми не спроможемось знайти віслюка? Тебе ж знає тут кожна душа: невже тобі його ніхто не позичить?

Цілий день лицарі блукали околицями, шукаючи потрібного віслюка. Вони здибали їх аж одинадцять, але жоден не годився: цей був замалий, той застарий, цей сухоребрий, а отой шолудивий. Надвечір стало ясно: задум не вдався. Шарлюн, збентежений до краю, визвірився на нещасного Тітена:

— А йому, бач, і за вухом не свербить! Йому байдуже, що ми втрачаємо таку чудову нагоду! І через що? Через якогось віслюка!.. Ну що ж, іди спати, Тітене-телячі-баньки! А коли бува за ніч розхоробришся — спробуй уранці піддобритись до Шпинделя!

Ясна річ — піддобритись до Шпинделя було неможливо — і лицарі, зареготавши, порозходились по домівках. А Тітен вернув додому мало не плачучи. Він ліг спати й, дарма що не чув нічиїх молитов, спалося йому так само кепсько, як нещодавно Зозуликові. Проте міцний сон, який зійшов на нього нарешті, сотворив те, що поважні люди іменують по-вченому «кризою сумління».

Хлопець збудився о шостій годині, сповнений зваги, енергії і в такому доброму гуморі, що вчорашні страхи видались йому за ніщо. Він підбіг до вікна. Був один з тих погожих золотих ранків, що ними славиться цей благодатний край. Перші промені сонця вигравали на тихій воді.

— А чом би мені цього не зробити? — мовив Тітен, уявивши, як потерпають його товариші на саму згадку про норовливого Шпинделя.

Він побіг до мосьє Мазета. Той тільки-но встав і порався в себе на винограднику — він вирощував найкращий на ціле Порт-Біу «клерет». Побачивши хлопця, мосьє Мазет щиро здивувався.

Тітен звичайненько привітавсь до нього, а тоді спитав:

— Чи ви б не дали мені на сьогодні Шпинделя?

Старий здивувався ще дужче:

— Як на мене — будь ласка! Але Шпиндель не схоче тебе слухатися… А навіщо він тобі?