Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда - біла гвоздика, забута після балу.

- Коли ви всміхаєтеся...- Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь,- мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.

Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:

- Візьміть мене.

- Взяти вас? Куди?

Від здивування йому аж мову відібрало.

- Будь ласка,- шепотіла вона.- Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде,- мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.

Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.

- Так не можна,- повагом сказав Дік.- Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.

- О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.

- А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?

- Вона не дізнається. Та й це її не стосується.

Він лагідно вів далі:

- Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.

- А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас - тільки вас ще більше. Тепер ще більше.

- ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути - потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.

- Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.

Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:

- Усе це тільки скороминущий растрій.

- Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексіки, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому.- Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися.- В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...

- Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.

- Навіщо ви кепкуєте з мене - я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене.- Вона якось знітилася, пригасла.- Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я - ніщо.

- Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка.- Подумки він додав: «...яку довелося б навчати надто багатьох речей».

Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:

- До того ж, у таких речах принцип «сказано - зроблено» не діє.

Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: «Краще нам з вами просто...»,- але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження - ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо,- а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.

- Я знала, що ви не захочете,- схлипнула Розмері.- Знала і все ж сподівалася.

Він підвівся.

- На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. Забудьмо про все, гаразд? - І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: - Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?

Вона підвела голову й побачила, як він ступив до дверей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захотілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утративши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім - ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...

За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло гарненьке личко, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що минулого року запросив її на студентський бал Йєльського університету,- він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.

Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дратівливої продавщиці: «Люди частенько схильні перебільшувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі - або цілковите схвалення, або цілковите несхвалення їхньої поведінки». Ще вчора таке зауваження викликало б у вразливої Розмері внутрішню незгоду, але сьогодні воно її втішило - їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного. Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в