Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."

Анна Петрівна. Это уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...

Михайло. Та яке ж мені діло до його превосходительства...

Анна Петрівна. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?

Михайло. Мамо, я хотів би побалакати...

Анна Петрівна. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!

Михайло. Мама! Да выслушайте же меня!

Анна Петрівна. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями этого пария!

Михайло. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!

Анна Петрівна. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Іде хутко на рундук).

Михайло сам.

Михайло. Ну й добалакався! Два місяці чекав случа́ю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела,- от тобі й натрапив! З нею, значить,- годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.

Михайло і Пашка.

Пашка (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?

Михайло. Пашка! Чого ти?

Пашка. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.

Михайло. А що там?

Пашка. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже, картає...

Михайло. А мені хіба легче? Он зараз з матір’ю мав яку бучу!

Пашка. Хіба довідались?

Михайло. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.

Пашка. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?

Михайло. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!

Пашка. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма - господи! Мов з хреста знята!

Михайло. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить,- і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!

Пашка. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...

Михайло. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.

Пашка. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?

Михайло. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...

Пашка. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас - і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі по́хвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.

Михайло. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір’ю,- не хоче; хотів і її матір заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити?

Пашка. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...

Михайло. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщій... Так затяглеся вузлом, що й не розв’яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).

Пашка (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).

Зізі і Харлампій.

Зізі (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где эта скотина шляется?

Харлампій показується в саду.

Харлампий! Давай самовар да подмети балкон,- мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей; только даром кормят!

Харлампій. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.

Зізі. Поговори! Вот я маме скажу, так и выгонят вон! (Іде).

Харлампій (прибира). Тьпху! Прости господи! Од такого блазня терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб ані сіла, ані почесала!

Чути за коном голос Анни Петрівни: «Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!»