Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Усю дорогу ми їхали мовчки. В салоні лунала приємна повільна музика, а я просто задумано дивилася у вікно. Згодом автомобіль зупинився неподалік від центру міста біля одного з дорогих ресторанів. Я насупилася, вдивляючись в ці великі дерев'яні двері.

— Виходь! — сказав мені Гордій.

Я послухалася та вийшла з автомобіля, все ще розглядаючи будівлю. Ніколи раніше не була в цьому ресторані, хоча чула про нього.

— То це таки побачення? — зацікавлено спитала я, глянувши на мого чоловіка, коли він зупинився біля мене. — Мені більше подобаються вечірні зустрічі, якщо чесно.

— На нас чекають, — відповів він. — Ходімо!

Гордій взяв мене за руку та потягнув до входу. Він відчинив двері та відійшов, пропускаючи мене вперед. Хостес усміхнулася нам і вже попрямувала в нашу сторону. Я розщепила ґудзики на своєму тренчі, а Гордій допоміг мені його зняти. Ця його турбота змусила мене усміхнутися. Я оглянулася по сторонах, вдивляючись в дорогий інтер'єр з білими стінами, оздобленими золотистими пасами. Гордій знову взяв мене за руку. Я краєм ока подивилася на нього, і помітила, що він теж зняв куртку. На ньому була тонка чорна водолазка, що вдало обтягувала його тіло, підкреслюючи м'язи. Я дозволила собі трохи замилуватися ним, доки він не повів мене до головної зали. Не дуже розуміла, навіщо ми сюди прийшли. Я швидко переглянула столики, намагаючись знайти знайомі обличчя.

— Це... Це що, Діна Забелло? — розгублено спитала я, зупинившись. — Он там!

Я махнула рукою до столика біля вікна. Руде волосся жінки виблискувало від яскравих променів сонця, а сама Діна мило усміхалася своєму чоловікові.

— Чудово! Значить, ти знайшла потрібний нам столик, — сказав Гордій.

— Щ-що?

Я розгублено подивилася на нього та міцніше стиснула його руку. Він нахилився ближче до мене і похитав головою, наче питав, що відбувається.

— То це у нас з ними зустріч? — тихо спитала я.

— Валерій Забелло — мій спонсор на перегонах, — пояснив хлопець. — Через аварію у мене тепер нема автомобіля, і він зателефонував мені сьогодні та запропонував зустрітися, щоб обговорити це питання. Заодно сказав, що його дружина має для тебе якусь пропозицію.

— Щ-що?

Гордій закотив очі та знову подивився на мене.

— Поліно, ти глуха? — трохи роздратовано спитав він. — Що з тобою?

— Мені соромно, — тихо зізналася я. — Вони точно бачили ту бійку на виставці. Може, він хоче відмовитися від співпраці з тобою через мене?

— Перестань! Усі вже давно про це забули. — Гордій міцно стиснув мою руку та потягнув мене до столика. — Негарно змушувати їх чекати на нас.

— Я н-не...

— Якщо ти не підеш, то я занесу тебе до того столика, Поліно!

Я видихнула і все ж здалася. Ми швидко попрямували до столика, а я так міцно стискала долоню Гордія, що моя рука вже почала боліти. Довелося широко усміхнутися, коли Діна та її чоловік побачили нас. Хоч я дуже сильно нервувала, все ж намагалася не показувати цього.

— Добрий день! — привіталася я, коли ми зупинилися біля них.

— Ох, нарешті! — сказала Діна та тепло усміхнулася мені.

Від цієї усмішки стало трохи легше. Гордій спробував забрати свою руку, але я чомусь все ще міцно тримала її.

— Ти зараз переламаєш усі дрібні кісточки в моїй долоні, — прошепотів він мені на вухо.

— Вибач, — пробурмотіла, широко усміхаючись. — Трішки хвилююся.

Гордій іншою рукою відсунув стілець та кивнув, щоб я сіла.

— Сідай, люба! - нетерпляче сказав він.

— Дякую, коханий! — мовила я та все ж сіла на стілець, відпускаючи його руку.

Гордій опустився поруч. Таким чином ми сиділи напроти Діни та Валерія.

До нас підійшов офіціант та поклав перед нами меню. Хоч мені й хотілося їсти, я не бачила нічого на столі навпроти. Ні порожніх тарілок, ні алкоголю. Всього лише дві склянки води. Мабуть, вони вже встигли пообідати до нашого приходу. Не хотілося їсти наодинці перед ними, тому я теж замовила собі воду з лимоном.

— Вчора не зміг бути присутнім на перегонах, — почав Валерій, — але бачив відео твого зіткнення з загорожею. Ти потім іще так ефектно виїхав на трасу та перетнув фінішну пряму. Ризиковано, але шоу вийшло яскравим.

— Якби не виїхав, то втратив би усі шанси на перемогу, — сказав Гордій. — Я повинен отримати цей кубок.

— Знаю. І ти отримаєш його. У тебе великий потенціал, а ще ти дуже наполегливий. Я це вже давно помітив. Думаю, що ми встигнемо придбати для тебе новий автомобіль до наступного заїду.

— Це було б чудово! — Хлопець кивнув. — Оплачуємо як завжди? Сімдесят відсотків ви, а тридцять — я?

Офіціант поставив біля мене склянку з водою і я потягнулася рукою  до неї, щоб зробити декілька ковтків.

— Ні! — Валерій похитав головою та усміхнувся. — Це буде мій подарунок на твій день народження.

Я закашлялася та ледь не виплюнула воду зі свого рота. Зовсім забула, що в Гордія день народження цього місяця. Але я навіть не знала, якого числа.

— Буде якесь святкування? — поцікавилася Діна.

— Дідусь наполіг на святкуванні, тому так, — відповів Гордій і я знову закашлялася. Він легко постукав долонею по моїй спині. — Поліна все організує та надішле вам запрошення.

— Звісно, — пробурмотіла я, усміхаючись. — Підготовка йде повним ходом!

— Ну що ж, тоді чекаємо! — Діна усміхнулася та подивилася на мене. — Якщо Поліна знову вирішить з кимось побитися, то це буде дуже цікаво.

— Ох, мені так соромно за той випадок! Вибачте.

— На тих виставках завжди страшенно нудно, а ти хоч трохи повеселила нас.

— Я зазвичай тримаю себе в руках, але тоді не змогла.

— Напевно, та дівчина добряче розізлила тебе.

Жінка засміялася, а я теж спробувала усміхнутися, як мені це вдавалося. Господи, як же соромно! Я ще нескоро відмиюся від тієї бійки, бо її завжди хтось згадає при мені.

— У мене наступного місяця презентація новітнього автомобіля з Японії, — заговорив Валерій, глянувши на Гордія. — Це надсучасна машина з мінімальною шкодою на довкілля. Ох, ці японці завжди вражають своїми винаходами.

— Так, Японія тепер одна з провідних країн з машинобудування, — погодився Гордій.

— А у мене на цей період запланований показ, — сказала Діна. — І ми подумали, що хочемо зробити це в один день і в одному приміщенні.

— О, це цікаво! — пробурмотіла я, бо не дуже розуміла, до чого тут ми. — А яка тематика показу?

— Автомобілі, — відповіла жінка, усміхнувшись. — Швидкість і перегони зараз багатьох приваблюють. Я вирішила свою нову колекцію присвятити саме цьому.

— Ем, вибачте, в що саме будуть одягнені моделі? У ті костюми для перегонів?

— Ох, недооцінюй мою фантазію! — Діна засміялася. — Це будуть одні з кращих жіночих вбрань у стилі перегонів. Шкіряні спідниці, короткі топи, куртки, сукні... Усе в чорних, червоних та білих кольорах з номерами, як на автомобілях.

— Думаю, що це буде круто, — тихо пробурмотіла я, бо в моїй голові це досі не дуже в'язалося.

— І тут у мене з'явилася ще крутіша ідея! Уявіть, якщо цей показ буде відкривати дружина одного з найпопулярніших гонщиків!

Я трохи знервовано засміялася. Це вона про мене? Чи може, є ще якась інша дружина гонщика?

— Як думаєш, Поліно? — спитала Діна, дивлячись на мене. — Я пропоную тобі стати однією з провідних моделей на цьому показі.

— Вау! — вражено мовила я. — Це... Це так неочікувано. Я в захваті від вас і ваших показів, тому залюбки б взяла участь.

— От і чудово! Думаю, що це буде одне з найкращих шоу за останні роки.

— Безперечно! — сказав Валерій, усміхнувшись. — Той автомобіль з Японії затьмарить усіх.

— О, ні! Усіх затьмарить вона! — Діна показала пальцем на мене. — Такого показу ще не було ніде у світі. Ми зробимо неможливе, Поліно.

— Уже не можу дочекатися.

Я мало не тремтіла від відчуттів, що переповнювали мене всередині. Так і захотілося радісно закричати чи пострибати навіть. Я буду головною моделлю на показі Діни Забелло. Ніколи б не могла навіть повірити в це! Я легко щипнула себе за руку під столом, щоб перевірити, чи це раптом не сон. Але ж ні! Це правда.
Валерій та Діна попрощалися з нами, а тоді попрямували до виходу. Я продовжувала сидіти на стільці, наче в якомусь трансі.

— Ей, дружино! — Гордій легко штовхнув мене своїм плечем. — Ти вже отямилася?

— У мене шок, — швидко сказала я та подивилася на нього. — Вона справді запропонувала мені відкрити її показ? Не можу повірити в це.

— То ти рада?

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотіла цього.

— Тоді я радий, що твої бажання здійснюються. Не забудь організувати святкування мого дня народження, Полінко!

— Я вже і забула про нього. Коли це воно у тебе?

— У суботу, — відповів Гордій.

— Значить, у мене ще є п'ять днів, щоб придумати щось, — сказала я, а потім насупилася. — Чекай! Чому це я маю цим займатися? Це твій день народження, а не мій.

— Бо ти — моя дружина.

Гордій розвів руками, наче це очевидно, а я просто закотила очі.

— Звідки взагалі взялося це бажання святкувати? У тебе ж не ювілей.

— Дідусь так захотів. Сказав, що він навмисно залишився, щоб ще привітати мене з днем народження.

— Ну то хай твій дідусь і організовує святкування! — фиркнула я, склавши руки на грудях.

— Послухай, я б сам все вирішив, але у мене на це нема часу. Ти сама розумієш, що мені треба готувати до наступного заїзду. Ще й автомобіля нема. Дідусь не в тому віці, щоб займатися такою дурнею.

— А я в тому?

— Ти — жінка, — Гордій уважно подивився на мене, — а ви любите таким займатися. Щось мені підказує, що ти навіть хочеш організувати це.

— Хочу? — перепитала я, піднявши одну брову.

— У тебе хороший смак, Поліно, чесно. І у тебе є шанс показати його не лише перед моєю сім'єю та друзями, але і перед Забелло. Тебе ж так і тягне прикидатися миленькою та хорошенькою біля неї.

— Гаразд, — все ж погодилася я, — але ти повинен попросити.

Гордій закотив очі та сперся ліктями на стіл. Він нахилився трохи ближче до мене, заглядаючи в мої очі.

— Будь ласка, — просто сказав він.

Я трохи скривилася та похитала головою.

— Ти можеш краще, Гордюша.

— Полінко, сонечко, будь ласка, організуй святкування мого дня народження, — солодким голосом пробурмотів хлопець. — Так підходить?

— Майже, — мовила я та знизала плечима. — Спробуй ще раз! Ти зможеш. Я вірю в тебе.

Гордій закотив очі (скільки він уже разів зробив це за останні п'ять хвилин?) та втомлено видихнув.

— Моя кохана дружино, — почав говорити він, — сонце мого світу, яскрава зіронько, що освітлює кожен день мого темного життя, чарівна квіточко, яка п'янить усе навколо своїм неймовірним запахом, моя Полінко, допоможи мені, будь ласочка.

Я декілька секунд здивовано дивилася на нього. Якби він по-справжньому говорив це, то я б уже давно закохалася в нього. Тільки мені не хотілося показувати йому, що його слова все ж здалися мені дуже милими.

— Мене зараз знудить, — сказала я та скривилася. — Ну, гаразд! Нехай буде так. Я організую твій день народження.

— Ура! — Гордій підняв обидві руки та подивився у стелю. — Вона погодилася.

Я засміялася і сперлася щокою на руку, спостерігаючи за ним. Він теж усміхнувся мені.

— Але це ще не все.

— Ти жартуєш? Поліно, я більше не знаю ніяких милих словечок.

— Ще однієї порції тих райдужних слів моя психіка не витримає точно. Ти маєш нагодувати мене, бо я дуже сильно голодна.

— Як сильно? — поцікавився він, піднявши одну брову.

— Готова з'їсти тебе повністю, — відповіла я. — З кісточками.

— Боже, з ким я одружився? — пробурмотів Гордій, а я вдарила його під столом каблуком у ногу. Він сіпнувся і кинув на мене різкий погляд. — Ти лякаєш мене, Поліно. Я тепер вночі замикатиму на ключ двері у свою кімнату.

— Я їх виб'ю, Гордюша.

Я подарувала йому хижу усмішку та засміялася, згадуючи як він колись сказав те саме.