BooksUkraine.com » Фентезі » День повернення додому 📚 - Українською

Читати книгу - "День повернення додому"

205
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "День повернення додому" автора Рей Бредбері. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 32
Перейти на сторінку:
стара відвернулася, Чарлі поцупив свинину і згамав її, аж за вухами лящало.

— Хай Бог милує! — розвернувшись, скрикнула жінка і підозріло обвела поглядом узлісся: — Чарлику, то був ти?

Чарлі обтер руками губи.

Стара підтюпцем обійшла галявину, вдаючи, ніби намагається відшукати гонивітра. Зрештою їй спала на думку розумна ідея, і вона із незрячим поглядом, махаючи руками в повітрі, рушила прямо на Чарлі.

— Чарлику, де ж ти є?

Геть наче блискавиця, він уникнув Старої, пірнувши їй під пахву.

Жінка ледве стрималася, щоби не кинутися йому навздогін. Адже за невидимцями просто так не поганяєшся. Отже, вона із набурмосеним виглядом та буркотінням усілася біла багаття, щоби підсмажити ще трохи м’яса. Однак усякий кусень свинини, який шкварчав на вогні, потрапляв у руки шалапута, котрий щораз після кожної нової крадіжки тікав подалі від кострища.

— Я знаю, де ти! — врешті-решт закричала Стара, в якої аж пашіли щоки. — Онде ти! Онде! — галасувала вона і, не хиблячи, тицяла пальцем в хлопця, куди б він не давав дьору упродовж наступних п’яти хвилин.

— Я чую, коли ти ступаєш по билинках трави, буцаєш по квітці або ламаєш галузочку. У мене надзвичайний слух, а вуха тендітні, мов пелюстки троянди. Вони чують навіть, як рухаються зорі!

Хлопець нишком чкурнув у сосновий бір, тукнувши на прощання:

— Зате нічого не почуєш, якщо я сидітиму на камені. От просто візьму і сидітиму!

Цілісінький день він стирчав на своїй оглядовій брилі, відкритий усім вітрам. Не ворушився, аж закусив губу.

Коли Стара збирала хмиз у лісі, то відчувала на спині погляд-нишпорку Чарлі. Їй так кортіло проторохтіти йому щось на кшталт: «Агов, я бачу тебе! Бачу! Надурила дурника. Наплела про хлопців-невидимців. Онде ж ти!» Проте ковтнула жовчну образу і замкнула її за міцно зціпленими вустами.

Наступного ранку Чарлі озлобився. Чого він тільки не робив. Спершу заходився вискакувати з-за дерев. Корчив їй жаб’ячі гримаси, ропушачі гримаси, павучі гримаси, відкопилював пальцями губи, вибалушував налиті кров’ю очі, задирав носа так, що можна було зазирнути в його ніздрі і побачити, як ворушаться думки в його голові.

Одного разу вона з переляку навіть упустила оберемок хмизу, але вдала, ніби злякалася сойки.

Він робив вигляд, ніби збирається задушити Стару.

Вона аж була здригнулася.

Якось він удав, що ось-но вдарить її попід коліно або плюне на щоку.

Відьма навіть оком не змигнула і знаку не подала.

Він висолоплював язика, витворював химерні лячні звуки. Ворушив своїми капловухими, від чого вона мало не пирскала сміхом і таки не стрималася одного разу, але швидко викрутилася:

— І як я всілася на саламандру? Хух! Треба ж було так вигулькнути!

Жахливої кульмінації все це божевілля сягнуло опівдні.

Адже рівно в полудень Чарлі прибіг у долину голий голісінький!

Приголомшена Стара ледве не впала навзнак!

— Чарлику! — мало не плакала вона.

Чарлі в чому мати народила збіг на пагорб однією стежиною і спустився іншою: нагий, мов день, нагий, мов місяць, геть чисто сонце, чисто немовля-нарожденець. Босі ноги лопотіли-мерехтіли в очах, ніби крила колібрі у поземному леті.

Стара ніби проковтнула язика. А що тут було їй казати? Чарлику, іди вберися? Безсоромнику, що ж ти коїш? Годі? Могла вона? Ох, Чарлику, Чарлику, Боже! То що, тепер уже можна йому сказати? Ну?

Вона спостерігала, як він витанцьовував на великій брилі, голий, наче в день свого народження, тупав босими ногами, ляскав руками по колінах, втягував та віддимав незасмаглого живота, наче якусь циркову повітряну кульку.

Жінка заплющила очі і стала молитися.

Минуло три години, і вона стала вголос благати:

— Чарлику, Чарлику, йди до мене! Маю щось тобі сказати!

Мов опалий з дерева листок, прилетів він до неї. Слава Богу, вдягнутий.

— Чарлику, — гукнула вона, вглядаючись поміж сосон. — Я бачу твій палець на правій нозі. Оно він.

— Справді? — перепитав він.

— Так, — глибоко зітхнула Стара. — Стирчить у траві, наче рогата жаба.[15] А он і твоє ліве вухо бринить у повітрі, ніби рожевий метелик.

Чарлі затанцював.

— Я виднішаю, виднішаю!

Стара кивнула:

— Бач, і щиколотка вже вигулькнула!

— Мені потрібні обидві ноги! — командирським тоном заявив Чарлі.

— Уже маєш.

— А руки?

— Я вже бачу, як одна з них ворушиться в тебе на коліні, мов косарик.

— Інша?

— Теж ворушиться.

— В мене тулуб видно?

— Майже повністю.

— Стара, мені без голови додому ніяк. «Додому», — стомлено подумала вона.

— Нє, — вперто і сердито заявила жінка. — Немає в тебе ще ніякої голови. Геть нема, — збилася баба на крик. Голова — насамкінець. — Ні-ні, голови не видно, — наполягала вона й далі.

— Немає голови? — заголосив хлопець.

— Ой, уже є. Боже мій, уже є, є в тебе твоя клята голова! — здалася й гарикнула відьма. — Неси сюди мого кажана з голкою в оці!

— Оосьоо! — Чарлі жбурнув їй нетопира. І хлопчачий вереск заповнив долину, гуляючи нею відлунням іще довго по тому, як підліток дременув додому.

Стара з якоюсь такою сухою втомою зібрала розкиданий хмиз і рушила назад до своєї халупи, зітхаючи та балакаючи до себе самої. А Чарлі йшов услід за нею, тепер справді невидимий. Вона його не бачила, зате добре чула. Ось упала соснова шишка: глибоко під землею продзюрчав струмок або вивірка подряпалася вгору по гілляці. У присмерках вони сиділи вдвох із Чарлі край багаття. І він був невидимий, а вона все прагнула нагодувати його грудинкою, яку він відмовлявся брати, того довелося з’їсти м’ясо самій, а потім, трохи почаклувавши для діла, вона вклалася спати біля Чарлі, зробленого з паліччя, ганчір’я і ріні. Біля Чарлі, досі теплого, такого рідного їй сина, який куняв, такий милий, в її тремких материнських обіймах… вони гомоніли з ним сонними голосами про золоту всяку всячину, доки вогнище повільно-повільно не вщухло, коли вже благословлялося на світ…

Пожилець із горішньої кімнати

Він пам’ятав, як уміло й обережно бабуся вправлялася із холодними нутрощами курчат, одне за одним витягаючи з них різні дива: блискучі завитки кишок, що пахли м’ясом, м’язистий кавалок серця, воло з різноманітними зернятками всередині, як уміло і спритно вона розпатрувала курча і позбавляла його усіх чинів своєю маленькою пухкою рукою. Їх вона відділяла одне від одного, щось кидала до каструлі з водою, а щось на газету, щоби пізніше віддати собаці. Далі йшов обряд таксидермії,[16] начинка птаха вимоченим, приправленим хлібом, а за ним — швидка операція з накладання тугого шва блискучою голкою.

Такі хвилини були одними з найбільш хвилюючих за всі одинадцять прожитих Дугласом

1 ... 21 22 23 ... 32
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День повернення додому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День повернення додому"