Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Він нахилився вперед і пильно вдивився у безтрепетні очі Чарлза Ґулда, який, пригадавши велику коробку, повну батькових листів, вклав у свою відповідь усю накопичувану роками зневагу і гіркоту:

— Якщо говорити про знання цих людей, їхніх методів та їхньої політики, то за себе я ручаюсь. Ці знання я засвоював з дитинства. Навряд чи я припущусь помилки від надмірного оптимізму.

— Навряд, еге ж? Це добре. Такт і самовладання — ось чого ви потребуватимете, а ще ви могли б пустити їм трохи туману в очі, натякнувши на могутність ваших покровителів. А втім, не надто. Ми будемо разом з вами, поки все йтиме гладко. Але ми не хочемо, щоб нас втягли в якусь велику халепу. Це — експеримент, який я бажаю здійснити. Це — певний ризик, і ми на нього підемо, але якщо ви не зможете досягти вашої мети, то наші втрати ми, звичайно, переживемо, а тоді — що буде, те й буде. Ця копальня може зачекати, як вам відомо — вона й раніше стояла зачинена. Ви мусите зрозуміти, що ми за жодних обставин не погодимося викинути на вітер великі гроші.

Так-от вела тоді мову ця значна персона у своїй приватній конторі, у великому місті, де інші люди (дуже достойні в очах простолюду) пильно чекали на порух її руки. І трохи більше, ніж за рік, під час своєї несподіваної появи в Сулако, Голройд наголошував на своїй безкомпромісній позиції з усією розкутою щирістю, яку дозволяли його багатство і вплив. Можливо, цього разу він був не такий обережний у висловах через те, що перевірка зробленого, а ще більше — той спосіб, у який вживались подальші заходи, переконали його, що Чарлз Ґулд цілком здатен досягти своєї мети.

«Цей хлопчина, — подумав він, — може стати в цих краях впливовою особою».

Ця думка йому полестила, бо досі він міг розповісти про цього молодого чоловіка своєму близькому оточенню хіба що отаке:

— Мій шваґер зустрів його в одному з цих підупалих старих німецьких містечок, біля якихось копалень, і прислав до мене з листом. Він — один із костаґуанських Ґулдів, чистокровних англійців, хоча й уродженців тієї країни. Його дядько пішов у політику, став останнім президентом провінції Сулако і був розстріляний під час воєнних дій. Його батько був значним промисловцем у Санта-Марті, намагався триматись осторонь політики і помер банкрутом після довгих одна за одною революцій. Ось вам у двох словах ваша Костаґуана.

Звичайно, він був надто велика людина, аби його питали, навіть ті, що належали до його близького оточення, про те, чим він керувався у своєму рішенні. Зовнішній світ мав право шанобливо дивуватися прихованому значенню його вчинків. Він був така велика людина, що його щедру підтримку «чистих форм християнства» (яка виражалась у наївній пристрасті до будівництва церков, що повеселило пані Ґулд) співгромадяни розглядали як прояв побожного і смиренного духу. Але в його власних колах, колах фінансового світу, протегування такого підприємства, як копальня Сан-Томе, сприйняли хоч і з повагою, авжеж, але радше як тему для обережних жартів. Примха видатної людини. У великій будівлі фірми Голройда (велетенській озії із заліза, скла і каменю на розі двох вулиць, обплутаній аж до даху павутинням телеграфних дротів) начальники головних відділів обмінювались іронічними посмішками, які означали, що їх не посвячено в секрети справи Сан-Томе. Прямісінько до кабінету великої людини занесли нерозпечатаною свіжу пошту з Костаґуани (пошти було небагато — лише один конверт середньої ваги), але звідти не надійшло жодних подальших інструкцій. У конторі шепотіли, що шеф відповів особисто — та ще й не продиктував відповідь, а написав її просто-таки власноруч, пером і чорнилом, а також, як можна було припустити, скопіював її у свій особистий зошит, недоступний очам непосвячених. Деякі молоді насмішники, пересічні гвинтики у другорядних механізмах тієї одинадцятиповерхової майстерні великих справ, відверто висловлювали свою приватну думку, що їхній видатний шеф нарешті скоїв якусь дурницю і тепер йому соромно за свою нерозсудливість; інші, старші й так само пересічні, але сповнені романтичного благоговіння перед отим бізнесом, який зжер найкращі їхні роки, зазвичай бурмотіли із загадковим і всезнаючим виглядом, що це — недобрий знак, що Голройд наміряється поступово прибрати до рук всю республіку Костаґуана з усім її потрухом. Але насправді відповідала дійсності теорія хобі. Цьому великому мужеві було цікаво особисто відвідати копальню Сан-Томе — цікаво настільки, що він дозволив, аби це хобі визначило маршрут його подорожі під час першої повної відпустки, яку він узяв за страшно й сказати скільки років. Він давав старт не якомусь великому підприємству чи промисловій корпорації або ж просто залізничному управлінню. Він давав старт людині! Успіх у цій новій і незвіданій для нього царині вельми його потішив би, але, якщо брати інший аспект тих самих емоцій, то Голройд почувався зобов’язаним вийти з гри раз і назавжди при перших же ознаках програшу. А людину можна викинути. На лихо, про його поїздку до Костаґуани газети розтрубили по всіх усюдах. Оскільки його задовольнило те, як сáме провадив підприємство Чарлз Ґулд, то він додав до своїх запевнень у підтримці дещицю суворості. Навіть під час остаточної бесіди, десь за пів години до того, як виїхати з патіо, а везли його білі мули пані Ґулд, він, тримаючи в руці капелюха, сказав у Чарлзовій кімнаті:

— Дійте по-своєму, а я знатиму, як допомогти вам, поки ви триматиметеся власної лінії. Але можете бути певні: коли що, ми зуміємо вчасно з вами розпрощатися.

На це Чарлз Ґулд відказав лише єдине:

— Починайте висилати обладнання, коли вам завгодно.

І великій людині сподобалася ця незворушна впевненість. Її секрет полягав у тому, що Чарлз Ґулд вважав ці безкомпромісні умови прийнятними. Бо так копальня зберігає свою сутність, якою він наділив її у своїх хлоп’ячих фантазіях, і залишається підпорядкованою лише йому самому. Це була серйозна справа, і він так само поставився до неї суворо.

— Звичайно, — сказав він дружині, маючи на увазі свою останню розмову з гостем, який уже поїхав, коли вони повільно прогулювались «корредором» під роздратованим поглядом папуги, — звичайно, така людина може підтримати щось чи розпрощатися з чимось, коли їй заманеться. У жодному разі він