Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Другий робочий день, на моє щастя, виявився набагато легшим за перший. По-перше, була зміна Марко, а вони з Лолою не ладнають, тож я могла повністю розслабитися. А по-друге, цього разу обійшлося без туристів.

Αжіотаж почався ближче до вечора, і то, порівняно з першим днем, слабкий. Заходили місцеві, в основному побалуватися спиртним, що робило мою роботу набагато легшою. Марко показав кілька фокусів, за допомогою яких можна було робити коктейлі в рази швидше.

Пояснив, що в будь-якому коктейлі не повинно бути більше шістдесяти мілілітрів алкоголю, бо якщо буде більше, то смак спирту перекриє всі інші, і коктейль можна буде вилити. Хоча, як на мене, деяким відвідувачам можна було дати чистий спирт, і вони б були просто щасливі.

Розповів також, у чому секрет цукрового сиропу, і чому цей інгредієнт є майже в кожному коктейлі. Виявляється, це взагалі секретне чаклунство, за допомогою якого всі бармени звалюють з ніг навіть найстійкіших.

Завдяки глюкозі, серце того, хто п'є, б'ється в прискореному темпі, і алкоголь доходить до клітин головного мозку набагато швидше, від чого й виникає таке прекрасне й улюблене багатьма почуття - сп'яніння. Ну, а в підсумку, Марко довірив мені самій приготувати кілька шотів, і я навіть не розлила цього разу ні краплі алкоголю.

Вся справа в обстановці. Жодної напруги, ніхто не дивиться на мене зверхньо, не чекає, коли я облажаюсь, або щось розіб'ю. Все ж набагато приємніше і легше працювати в доброзичливій атмосфері. Що б там не говорили про громадську думку, і про те, що не потрібно звертати уваги на ставлення оточуючих, це дуже складно зробити, якщо воно різко негативне. Ближче до вечора в ресторан нагрянули Ельвіра з Пабло, чим ще більше підняли мені настрій. Пабло одразу ж розговорився з Марко, вони виявилися давніми знайомими, і взагалі досить часто проводили разом час. Α Еля, щоб показати наскільки пишається мною, замовила мій фірмовий коктейль. Під фірмовим вона мала на увазі зроблений особисто мною, звичайний мохіто.

- Давай, mi amor, і мені збацай що-небудь вогняне, - підхопив ініціативу подруги Пабло.

- Кривава Мері під вогняне підійде? - уточнила я з посмішкою, уже вибираючи на полиці пляшку з горілкою. Це поки що єдине, що в мене виходило більш-менш пристойно.

- Для початку зійде, - кивнув той, спостерігаючи за моїми маніпуляціями. - Воу, mi amor, я, звісно, тільки за, але ти мене напоїти намагаєшся? - Пабло перехилився через барну стійку, і зі сміхом забрав у мене пляшку. - Ти мені горілки налила, як останньому алкашу!

- Та годі? Звідки ти знаєш?

- Перевір. - Він кивком вказав на мірну склянку.

- Гаразд. - Я взяла склянку в руки і перелила туди горілку з келиха. Виявилося, дев'яносто п'ять мілілітрів.

- Очманіти! Як?! - я в невірі втупилася на друга, поки той відкрито веселився, бачачи моє здивування. Невже можна ось так на око зрозуміти, що я налила на якихось тридцять п'ять мілілітрів більше?

- Відточений окомір, крихітко! Але можеш споювати! Я згоден, аби відкачувала теж ти! - погравши бровами, він підморгнув мені. - Штучне дихання зійде!

- Штучне дихання роблять непритомним людям!

- Це я можу, якщо буде потрібно!

- Якщо ти нап'єшся, то відкачувати тебе буде дамочка у витверезнику! І явно, не штучним диханням.

Той скорчив засмучену міну, і майже під барабанний дріб підніс до губ склянку з червоною рідиною. Я немов іспит складала, чесне слово, навіть подих затамувала, коли він робив перший ковток. Потримав у роті кілька секунд, а потім проковтнув, і раптом закашлявся так сильно, що я навіть здригнулася. Кинулася до нього, оббігаючи стійку. Боже, невже переборщила зі спеціями?! Начебто ж трохи поклала, лише дрібку, як учив Марко. Схопивши коктейль, зробила величезний ковток, пробуючи на смак.

Пабло, на мій подив, одразу припинив кашляти і, сміючись, випалив:

- Тверда четвірка! Мені сподобалося! Хочу ще!

- От же засранець!

***

Сказати, що я втомлювалася - не сказати нічого. Не звикла так довго працювати, та що там, взагалі працювати. Я приходячи додому, валилася з ніг, навіть не скупавшись. Еля кричала, що від мене смердить, а бабуся підбадьорювала, що це запах трудоголіка. Я бачила, що вони пишаються мною, навіть подруга, хоч вона й не приховувала того факту, що не схвалює роботи в ресторані. Напевно, вони, як і я, не вірили, що в мене вийде. Вдома у нас є домробітниця, яка робить всю "брудну" роботу. Іноді мама і нам із Сергійком вручає ганчірки для протирання пилу і пилосос, але ж це зовсім інше. Моя мама виросла в бідній сім'ї в штаті Коннектикут, і донині, живучи в тисячу разів краще, не соромиться зайвий раз узяти ганчірку і пробігтися нею по підлозі. І нас із братом навчає того ж. Але вдома п'ять хвилин протерти пил, і цілий день мити посуд і сто разів полірувати столи - різні речі. Дивуюся, як у мене ще долоні не стерлися до дірок...

Третього дня я йшла до ресторану навмисно сповільнюючи крок. Сьогодні знову була зміна Андреса, і мені від чогось хотілося відтягнути момент, коли я знову побачу його. Не розумію чому, але вже підходячи до дверей, серце калатало швидше звичайного. Дивно, насправді. Напевно, я так сильно не хотіла, щоб мені знову псували настрій, що хвилювання зашкалювало, і долоні стали вологими. Уже всередині зрозуміла, що переживала даремно, хлопець навіть не глянув у мій бік. Я голосно привіталася з усіма, але ні Лола, ні він не відповіли. Дівчина хоча б невдоволено зиркнула в мій бік, він же просто проігнорував, продовжуючи змішувати якісь інгредієнти в склянці. Було неприємно. Захотілося щоб знову була зміна Марко, з ним я хоча б не почуваюся порожнім місцем.

Незважаючи на такий початок, робочий день минув досить спокійно, не рахуючи одного інциденту. За кілька годин, коли зал почав оживати і заповнюватися відвідувачами, музика грала голосніше, ніж в обідній час, я пішла обслуговувати один зі своїх столиків, за яким уже понад годину розслаблялися двоє чоловіків середнього віку. Добряче напившись, вони голосно щось обговорювали то іспанською, то англійською, і раз у раз матюкалися і сміялися. Обидва місцеві. Вони і вчора тут провели години три, напившись до непритомного стану, і навіть імена свої назвали, намагаючись підкотити, але я одразу ж забула їх через непотрібність. Так ось сьогодні один із них, той, який голосніший і нахабніший, коли я підносила їм чергову порцію випивки, обережно встав, намагаючись встояти на ногах, і підійшов впритул до мене. Я посміхнулася, поки що не розуміючи, що буде далі.