Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Я слухняно засунув камінчик за пояс. До порад бувалих людей завжди варто дослухатися. Особливо у питаннях, що стосуються життєвої магії.

— Багато чого побачити довелося, — продовжив староста задумливо. — Сам знаєш, десятнику: з ким тільки нам не доводилося битися. Але ні про що подібне ніколи не чув. Щоб вогненний пес від удару меча в купу попелу перетворився... Адже їх навіть фаєрболи не брали...

Тут він кинув погляд на мій меч, і почухав потилицю.

— Може, це руни ельфійські? Я ще вчора на них звернув увагу. Не пам'ятаєш, скільки за меч віддав, Твердиличу? — поцікавився з хитринкою в голосі.

«Не покупна річ це… бабусина спадщина…», — ледь не зареготав я, копіюючи незабутню Маньку-облігацію.

— Трофей ...

— Так я й думав, — задоволено кивнув старий легіонер. — Що ж, значить ти, Владе, щасливіший, ніж колишній господар зброї. Самотужки таку тварюку покласти, м-да… Як вважаєш, це коштує кількох кухлів доброго пива? — і не чекаючи моєї ствердної (а якої ще?) відповіді, додав. — Ходімо, Захиснику, громада пригощає. Першу роботу прийнято.

І пошкандибав у бік села.

Що ж, слушно. Класика жанру…

Сидячи розмовляти зручніше — це раз. Відповіді на підозрілі чи дивні запитання простіше отримати, коли співрозмовник трохи поплив — це дві. І взагалі, де ви бачили воїна, бійця, солдата, військового загалом — який, будучи у тверезому розумі та здоровій пам'яті, зможе відмовитись від дармової випивки? Краще відразу розповісти Титичу про свою «нетрадиційну» появу в цьому світі. Викличе значно менше подивів і підозр.