Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.

— Та я се до вас... — рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.

"Чи не сватати, бува?" — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська... Настало важке мовчання, ще важче ждання.

— Батько прислали, — знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. — Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене... Хотіли бити... а далі: "Піди, — кажуть, — до... скажи: я їй цього не забуду!.." — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.

Дочка і мати ззирнулися... Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх... Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.

Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася... Вона сама не знає, чого їй стало так смішно... Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.

— Чого ти? — сердито спитала мати.

— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася...

То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла, їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. "Я їй цього не забуду!" — учувалося тихе Федорове шептання... "Сина прислав сказати, — думалося їй, — щоб не забули... Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!"