Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

- Тому що, Ангеліна, це нікому не треба. Зазвичай вельможні особи не бачать далі свого благородного носа, - і пальцем мене по носу тиць, - вони закостеніли в своїх традиціях, звичаях і обов'язках, що передаються з покоління в покоління. Вони дивляться тільки вперед і бачать рівно те, що знаходиться на рівні їх очей. От скажи мені, хіба це достойно, спускатись на рівень якогось там  гончара? 

- Ну попелюшку ж помітили, - не змогла змовчати я

- Помітили, тільки після того, як над нею почаклувала її хрещена-фея. Тільки на балу і при повному параді. Рідкісне явище, я тобі скажу. 

- Можливо і так. Але чому ви вирішили що він відкриється нам.? 

- Я не знаю напевно, але ж ми зробимо все можливе щоб він відкрився. Правда ж, моя старанна помічниця? - весело сказав він і щипнув мене за щоку. Та що ж це таке.

- Принце, я скоро випаду з карети! - ну не витримала я такого натиску.

- А? Вибач, я й не помітив як присунувся до тебе, - якось винувато сказав він і таки відсів на інший бік. 

     Всю подальшу дорогу ми домовлялись про те, як будемо діяти на місці. Тому, час минув не помітно. А коли екіпаж зупинився біля перекособоченого двоповерхового будиночка, я подумала про те, що це точно дурна затія. Та було пізно відступати. Принц вискочив першим і з  хитрою посмішкою подав мені руку. Прийшлося спускатись.                Звісно ж нас тут ніхто не чекав. І я вже встигла зрадіти, що ніхто нам не відкриє і ми спокійнісінько повернемося в замок (бо тільки зараз мене чомусь осінило, що якщо з принцом щось трапиться, то відповідати то буду я. Якщо ще сама буду жива) але ні, після десятого наполегливого стуку двері, з характерним скрипом старої рухляді, відчинились і до нас вийшов, такий же старий як ті двері, дідок. Уважно роздивився нас у свій моноколь і нічого не кажучи пішов всередину. Ми переглянулись.

- Доброго дня!- крикнула я йому в спину, - ми можемо увійти?

- Можете входити а можете не входити, то ваша справа, - проскрипіли нам десь з темноти. 

      Принц одразу сунувся першим, а я інстиктивно схватила його за руку. Я навіть не знаю за кого я тоді злякалася більше, але руку не відпустила, так ми і пройшли в дуже дивний будиночок. Там було темно і сиро, пахло старим лахмідтям. 

- Якщо на навчання, то спускайтеся у підвал. Якщо ні, то провалюйте. Товар закінчився, продавати нічого, - пробурчав собі під носа дід, одягаючи фартух. Він навіть і не дивився в нашу сторону, займався своїми справами, наче нас тут і немає. До чого ж він дивний. Я стиснула руку принца, той віповів мені таким самим стисканням. Все йшло зовсім не по плану. 

- Ми на навчання, пане. Куди нам треба йти? - подав голос принц. Я ж дивилася на нього великими очима і німим запитанням на обличчі. Принц лиш підморгнув, посміхаючись. 

- Звіть мене дід Петро і йдіть за мною,- він не говорив а от саме бурчав під носа.

      Ми спустились до підвалу. Він був досить великий за розміром, але з низькою стелею. Там стояли два гончарні станки, заготовлена глина, там же була й піч а також полиці заставленні посудом різної форми. 

- Брак, - буркнув дід на наші погляди на полиці.

- А навіщо зберігаєте? - одразу запитала я

- Багато будеш базікати, опинишся за дверима, - відповіли мені.

     Веселий дідок, нічого не скажеш. І як я маю випитати в нього секрети тих горщиків?

    Принц з ентузіазмом вмостився за станок і мені не лишалося нічого іншого, як слідувати його прикладу.