Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Вона записує? Можна побачити відео?

Вілсон похитав головою.

— Містер Бестиґі заявив, що не бажає бачити над дверима нічого такого. Жодних записувальних пристроїв. Він перший купив там квартиру, тому мав можливість обирати.

— Тобто це просто високотехнологічне вічко?

Вілсон кивнув. Від лівого ока до середини вилиці у нього тягнувся тонкий шрам.

— Авжеж. Отож, я бачив, як дівчата сіли у машину. Кіран — який прийде сюди до нас — того вечора її не возив, він мав забрати Дібі Макка.

— І хто був у той вечір їхнім шофером?

— Такий собі Мік з «Екзекарзу». Він раніше її не возив. Я бачив, як машину оточили фотографи, а тоді вона поїхала. Вони цілий тиждень там винюхували, бо знали, що вона знову зустрічається з Еваном Дафілдом.

— А що робив Бестиґі після того, як Лула з К’ярою поїхали?

— Взяв у мене пошту і пішов до себе.

Страйк раз у раз відкладав виделку — записував.

— Хтось ще заходив чи виходив?

— Так, доставка — приїздили до Бестиґі, бо він у той вечір запросив гостей. Після восьмої приїхала американська пара і зайшла до квартири номер один, а потім ніхто не виходив і не заходив десь до опівночі. Більше я нікого не бачив, поки не повернулася Лула — десь о пів на Другу. Чув, як папараці вигукували її ім’я на вулиці. Їх там якраз багацько зібралося. Частина йшла за нею від нічного клубу, інші вже чатували біля нас — чекали на Дібі Макка. Він мав приїхати десь о пів на першу. Лула подзвонила у двері, я її впустив.

— Вона не вводила коду?

— Її оточили зусібіч, вона квапилася. Папараці кричали, тиснули на неї.

— А вона не могла зайти через підземний паркінг, щоб узагалі з ними не зустрічатись?

— Авжеж, вона так іноді робила, коли її возив Кіран, бо вона йому дала ключі від паркінгу. Але у Міка ключів не було, тож довелося заходити через центральний вхід... Я привітався і спитав, чи сильно сніжить, бо у неї був сніг у волоссі; Лула тремтіла, на ній була лише куца суконька. Сказала, що температура сильно нижче нуля, щось у цьому дусі. А тоді додала: «Коли вже вони відчепляться? Всю ніч тут чатуватимуть?» То вона про папараці. Я їй пояснив, що вони чекають на Дібі Макка, а він запізнюється. Вона була не в гуморі. Тоді пішла до ліфта і піднялася до себе.

— Не в гуморі, кажеш?

— Ага, зовсім не в гуморі.

— В суїцидальному настрої?

— Та ні,— відповів Вілсон,— радше сердита.

— А далі що було?

— А далі,— провадив Вілсон,— мені довелося піти до вбиральні. В животі щось страшне робилося. Треба було до нужника, що аж край, ну знаєш. Підчепив ту саму заразу, що й Робсон. Він навіть на роботу не вийшов, так мучився животом. Я сам бігав що п’ятнадцять хвилин. Просто без варіантів. Зроду на таке не хворів. Я був у туалеті, коли здійнявся крик. Ні,— виправився він,— спершу я почув «бум!» Таке гучне «бум!» десь удалині. Пізніше я здогадався, що то, мабуть, упало тіло — тобто Лула. А вже потім на сходах почався галас, дедалі гучніший. Я натягаю штани, вискакую у фойє, а там місіс Бестиґі — вся труситься, виє, мов сука скажена, а сама у білизні. Каже, Лула мертва, якийсь чоловік штовхнув її з вікна квартири. Я велів їй не рухатися, сам побіг до дверей. І побачив її. Лежала посеред вулиці, обличчям у снігу.

Вілсон відпив чаю і додав, не випускаючи чашки з великої долоні:

— Півголови вчавило. На снігу кров. Видно було, що шия зламана. І... ну...

Страйкові в ніздрі немов заповз солодкавий і непомильний запах людського мозку. Страйк не раз його чував. Забути таке неможливо.

— Я побіг усередину,— підсумував Вілсон.— У фойє були вже обоє Бестиґі; він намагався відвести жінку нагору, щоб одяглася, а вона ревла ревма. Я сказав їм викликати поліцію і пильнувати за ліфтом на той раз, якщо хтось спробує втекти ліфтом. Схопив ключ, побіг нагору. На сходах нікого не бачив. Відімкнув двері Лулиної квартири...

— Ти не подумав узяти з собою щось для захисту? — перебив його Страйк.— Якщо гадав, що там хтось є? Що там людина, яка щойно вбила жінку.

Запала довга пауза — найдовша з усіх.

— Я не думав, що мені щось знадобиться,— відповів нарешті Вілсон.— Гадав, що й так його візьму.

— Кого його?

— Дафілда,— тихо відповів Вілсон.— Я думав, що там Дафілд.

— Чому?

— Вирішив, що він зайшов, поки я був у вбиральні. Він знав код. Я подумав, що він піднявся, а вона його впустила. Я чув уже, як вони сваряться, знаю, який він, коли злиться. Авжеж. Подумав, що то він її і штовхнув. Та коли піднявся до квартири, там було порожньо. В усі кімнати зазирнув — нікого. Навіть у шафи зазирав, але й там нікого. Вікна у вітальні навстіж, хоча було страшенно холодно. Я їх не зачиняв, узагалі нічого не чіпав. Я вийшов, викликав ліфт. Двері одразу відчинилися — кабіна стояла на її поверсі. В ліфті теж нікого не було. Тоді я побіг униз. Бестиґі вже повернулися до себе — почув їх, коли пробігав повз їхню квартиру. Вона ревла, він кричав на неї. Я не знав, чи вони викликали поліцію. Схопив свій мобільник на стійці й вийшов до Лули — бо, ну, не хотів її лишати там саму. Думав викликати поліцію з вулиці, перевірити, що вона приїхала. Але я навіть номер не закінчив набирати, коли вже почув сирени. Вони швидко приїхали.

— Їх подружжя Бестиґі викликало?

— Так, чоловік. Двоє копів у формі на чорно-білій машині.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Хочу ось що ще прояснити: ти повірив місіс Бестиґі, коли вона сказала, що чула чоловічий голос у Лулиній квартирі?

— О так,— відповів Вілсон.

— Чому?

Вілсон злегка нахмурив брові. Його погляд був спрямований понад Страйковим лівим плечем кудись на вулицю.

— Вона ж тобі нічого не казала тоді, так? — спитав Страйк.— Не казала, що робила, коли почула той голос? Не пояснювала, чому о другій ночі не спить?

— Ні,— мовив Вілсон,— нічого вона мені не казала. Справа була в тому, як