Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

— Кхм, кхм, — краєм вуха чую ввічливо-уїдливе покашлювання бородача. — Час вийшов.

Роман обережно опускає мене на підлогу. Чарівність моменту зникає, і ми плетемося в затхлу комірчину, щоб зняти екіпіровку і перевзутися. Немов у тумані, я бурмочу якісь слова захоплення бородачу, вислуховую його здивоване схвалення — виявляється, до нас рідко хто так скрупульозно й люто метелив нещасний диван, шафу та телевізор. Здається, нас фотографують, щоби викласти знімки у групі фейсбуку. І лише на морозі я трохи оживаю.

— Тобі сподобалось? — повертаюся до Романа і помічаю, що він продовжує посміхатися.

— Це було охренінно, — бадьоро відповідає він. — Відчуваю спустошення та ейфорію. Дикий коктейль із емоцій. А ти чому притихла?

— Умиротворення, — прикриваю очі, говорю тихо. — У мене так буває: після бурхливих подій я потребую короткого перепочинку, щоб потім знову скакати нестримним козликом і бісити людей своїм нев'янучим позитивом.

— Але ти завжди оптимістична чи сторонні бачать лише те, що ти дозволяєш їм бачити? — його голос звучить уривчасто й проникливо.

— Те саме я можу запитати в тебе…

Роман важко зітхає, але на його губах продовжує мерехтіти легка усмішка.

— Ходімо краще повечеряємо, нам не завадить підкріпитись.