Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Добрий вечір... Не перешкоджатиму?

Стрілець підняв на мене похмурий погляд, але кивнув. Мабуть, не так давно почав і ще не дійшов до стадії, коли виникає готовність виміщувати злість на кому завгодно. Хоча б тому, що він шапки не носить.

— Мене Антоном кличуть… — упав на лаву з іншого боку столу. — А тебе як величати?

— Федот...

— Приємно. Ти це… вибачай, якщо завадив. Чоловік я тут чужий. Нікого у місті не знаю. А новини послухати хочеться. От і подумав, з ким ж іще поговорити? Чоловік ти, з усього видно, бувалий. І не пройдисвіт якийсь... що з три короби гречаної вовни наплете, а потім обере до нитки.

— За мошну турбуєшся? — криво посміхнувся стрілець.

— Ага, за неї рідну… — розсміятися вдалося натурально. — Вибач, розсмішив ти мене, Федот. Та я більше десяти талерів в одній купці в житті не бачив. А вже про золоті дукати тільки чути доводилося.

Спершу ляпнув, а потім подумав, що перегинати не варто. Якщо стрілець не сліпий, то мав бачити, як я з корчмарем розраховувався. На щастя, Федота сьогодні не цікавило нічого, крім власних турбот.

— Вип'єш зі мною? — Федот подивився так, ніби щойно мене помітив.

— Чому ні? Якщо добра людина пригощає, гріх відмовлятися. Наливай…

З «наливай» виникла заминка. Склянка була тільки одна. Довелося покликати господаря шинку, заодно і якусь закуску замовити. Щоби йому двічі не бігати. А мені не напиватися натще.

Федот до справи підійшов серйозно, наповнив склянку по вінця.

— Будьмо...

Випили, похрумтіли квашеною капустою... Налили по другій...

— Не розкажеш трохи про тутешні місця, звичаї?

Стрілець заперечливо мотнув головою.

— Вибач, Антоне. Не в настрої я. Краще от того пана розпитай. Бачиш, каптан запилений, на чоботях глина засохла. Думаю, він із тих, хто на одному місці довго не засиджується. А значить, і знає багато, — вказав Федот на того відвідувача, якого «секретар» назвав Мандрівником.

— Зірке в тебе око.

— Ну, так я ж слідопит. У Ловецькому наказі служу…

— Добре. Спасибі за пораду. Я швидко... Дещо дізнаюся і повернуся. Не підеш? Дочекаєшся мене?

Стрілець тільки рукою махнув. Безрадісно… Мовляв, іди й можеш не поспішати, нікуди я не подінусь. Бо нікуди мені йти.

«Мандрівник» на моє наближення відреагував неочікувано доброзичливо. Навіть з місця підвівся і зобразив щось на кшталт легкого поклону.

— Сідай, пане. Мені чомусь здається, що я можу бути тобі корисним.

— Справді?

— Так… Я непогано розуміюся на людях. Навчився розпізнавати тих, хто будує щастя над одному місці чи шукає у світі. Багато мандрую, багато бачу. Можу розповісти тобі деякі секрети... За достойну плату, ясна річ.

— І багато візьмеш?

— Залежить, про що питатимеш.

— Ну, для початку, розкажи мені про ці місця.

— Це я й задарма повідаю. — усміхнувся той. Щоправда, лише губами. Очі залишалися чіпкими, холодними. — Гарні місця. Одна назва сама за себе каже. Loca Deserta. Що на латині означає «Пустельні землі». Війни тут майже не припиняються... Втім, для хороброї людини, як ти, тут саме місце. При належному везінні, кмітливості та наполегливості ти зможеш досягти всього, чого лиш забажаєш. Слави, багатства, влади.

— Цікаво… А якщо докладніше? Чи це вже платна порада?

Мандрівник посміхнувся вдруге.

— За те, що розумна людина може побачити сама, я грошей не беру. Ні для кого не секрет, що воюючі сторони платять добрі гроші найманцям. Якщо маєш зірке око та вправну руку — поговори з одним із командирів загону, що зустрінеш — і тобі, напевно, запропонують службу. Як вирішиш який бік вибрати і зустрінеш гідну людину — не сумнівайся. По-справжньому великі гроші можна отримати лише ставши вірнопідданим котрогось з правителів. Тоді в тебе будуть свої села, фортеці та міста. Ти збиратимеш податки та доходи з володінь. Раніше землями володіли лише дворяни, але зараз важкі часи, і правитель може зробити своїм наближеним будь-кого, хто відзначиться на полі бою. Здобуде собі славу, а йому — перемогу.

— Це справді не секрет. Служба при дворі завжди прибутковіша, ніж у дворі. І всі доходні місця давно зайняті.

— Добре сказано, — схвалив мандрівник. — І дуже точно. Але, вірно і те, що завжди знайдеться спосіб змінити стан речей. Вистачило б хоробрості й удачі… — помовчав трохи, даючи мені час перейнятися важливістю моменту і продовжив, подавшись уперед і трохи знизивши голос:

— Теперішнім правителям неспокійно живеться! Суперників у них достатньо. Постійно з'являються нові претенденти на трон — із знатних сімей чи просто розумні та спритні люди. І якщо така людина знайде собі достатньо послідовників, то зможе розв'язати війну за престол і навіть повалити правлячого государя. А як новий государ нагородить тих, хто допоміг йому взяти владу, думаю, пояснювати не треба?

— Справді цікаво, — кивнув я. — І де ж знайти такого чоловіка?