Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Вільям знову стояв посеред білого куба зі скляними стінами, які, здавалося, віддзеркалювали його найглибші думки. Приміщення мало вигляд стерильної, позбавленої будь-якого життя коробки. Стиснувши праву руку в кулак, він відчув, як кров у його жилах починає пульсувати від напруження. Він хотів, як і тоді, розбити одну з цих крихких на вигляд, але непорушних стін. Проте цього разу, відчувши холодний подих раціональності, він вирішив діяти інакше. 
  Розтиснувши пальці, Вільям поклав долоні на прохолодну, гладку поверхню. Вона була майже невагомою, ніби утвореною з туману. Напруживши всі м'язи, хлопець натиснув на стіну з усієї сили. Несподівано, стіна здригнулася, піддавшись його натиску. Хлопець зробив крок назад і, затамувавши подих, спостерігав, як стіна повільно нахиляється вперед, немов у неквапливому танці, і починає розпадатися на міріади дрібних, мерехтливих частинок, що розчиняються в повітрі, як дим від цигарки. 
  Залишивши після себе лише гладку підлогу, стіна оголила білий квадрат. Вільям підійшов ближче та обережно ступив на нього, відчуваючи легке поколювання під ногами. Тільки-но він зробив перший крок, як поруч виник ще один квадрат. І так з кожним його кроком з'являлися нові квадрати, які формували перед ним доріжку, що тягнулася вперед. 
  Вільям усе йшов і йшов, ніби підкоряючись якомусь невидимому магніту, що тягнув його вперед. Кожен його крок лунав глухо і відлунював у безмежному просторі, який здавався нескінченним. Біла доріжка, що виникла з нізвідки, несподівано обірвалася. 
  Він зупинився і прислухався. Здавалося, повітря наситилося тривогою і таємницею. І раптом серед цього гнітючого мовчання він почув далекі кроки. Вони звучали глухо, ніби лунали з глибини, але поступово ставали все чіткішими й гучнішими. Вільям відчув, як його охоплює незрозумілий страх, що спершу був тихим занепокоєнням, але швидко переріс у відчуття загрози. 
  Кроки наближалися, і з кожною секундою вони ставали все голоснішими, ніби власник цих кроків поспішав назустріч Вільяму. Його серце закалатало від страху і невизначеності. І ось, перед ним почав вимальовуватися високий темний силует. Він рухався невпинно і нарешті зупинився просто перед хлопцем. 
  Вільям пильно вдивлявся у фігуру, але не міг розгледіти жодних деталей. Це була лише чорна, об'ємна тінь, що мовчки стояла перед ним. Її присутність була гнітючою і загадковою, як щось з іншого світу. Хлопець продовжував пильно дивитися на цю тінь, ніби намагаючись проникнути в її сутність, поки вона несподівано не почала рухатися. 
  Вільям здригнувся і зробив крок назад, напружено стежачи за змінами. Тінь, ніби реагуючи на його страх, почала поступово набувати форми. З темряви стали вимальовуватися обриси чоловіка. Кучеряве волосся, чорні штани та футболка з'явилися на місці невизначеного силуету. Але обличчя залишалося безформним, ніби хтось стер з нього всі риси. 
– Пробач, – прошепотіла тінь знайомим, але водночас далеким голосом. 
– Кріс? – здивовано спитав Вільям, його голос тремтів від несподіванки. 
  Тінь, яка тепер вже остаточно перетворилася на фігуру, почала набувати знайомих рис Брауна. Але попри те, що одяг і контури були точно такими, як у Кріса, його обличчя залишалося безликим, як чистий аркуш паперу. Вільям знав, що це був саме Кріс, але цей образ був позбавлений душі, ніби його справжня сутність залишилася десь далеко, у темряві. 
– Пробач, – ще раз сказав він, і його голос наповнився болем, що пронизував кожну нотку цього короткого слова. 
– За що? – запитав Вільям, відчуваючи, як тривога переповнює його серце. 
  Він простягнув руку і торкнувся обличчя Кріса, сподіваючись знайти там знайомі риси, але замість цього відчув, як воно починає розпадатися під його пальцями, перетворюючись на золотистий пісок, що сипався донизу, утворюючи маленьку гірку біля його ніг. 
  Вільям упав на коліна перед цією гіркою, відчуваючи, як його серце стискається від жалю і розгубленості. Він простягнув до піску руки, намагаючись зібрати хоча б частинку того, що залишилося від його друга. На самій верхівці піщаної гірки лежав маленький папірець, наче запрошення до нової загадки. Вільям обережно взяв його, і з почуттям тривоги розгорнув. На пожовклому аркуші було написано лише одне єдине слово: 
– Пробач, – пошепки прочитав Вільям, і його голос лунав у порожнечі. 
  Як тільки він вимовив це слово, папірець раптово спалахнув яскравим полум'ям, яке швидко охопило його руки. Вільям відчув, як вогонь проникає під шкіру, палить м'язи та кістки, повільно добираючись до самого серця. Він закричав від нестерпного болю, відчуваючи, як полум'я нещадно розриває його зсередини. 

  Раптом він різко підвівся, охоплений панікою. Він сидів на дивані, важко дихаючи, і відчував, як його серце шалено б'ється в грудях. Свідомість поверталася до реальності, але шок і біль від пережитого сну ще довго не полишали його. Вільям ніколи не відчував нічого подібного. Цей сон був настільки реалістичним, що навіть після пробудження він все ще відчував біль у руках і серці, а також величезний страх, який охопив його, наче темна хмара. 
  Він сидів у темряві, намагаючись зрозуміти, що сталося, і чому цей сон вразив його так сильно. Всі ці відчуття були надто реальними, щоб бути просто вигадкою розуму. Вільям здригнувся, коли згадав слова, написані на папірці, і відчув, як холод пробіг по його шкірі. Що означало це "пробач"? 
  Цього разу йому наснився Кріс. Чому саме він? Це питання важко збагнути. Часто сни бувають дивними та загадковими. Одного разу з’являється мати з попередженням: "Бережися брехні, яка оточує тебе". А наступного разу Кріс із тим самим словом "Пробач". Що це може означати? 
  Можливо, Кріс просити вибачення за якусь помилку, яку допустив? Але ні, це неможливо. Така щира і добра людина, як Кріс, не могла б обманювати. Якби Вільям відчув хоч натяк на брехню в його словах, він би ніколи не закохався в нього з першого погляду. Вільяму немає про що турбуватися. Це всього лише сни, і шукати в них глибокий сенс не варто. 
  Поступово заспокоюючись, Вільям відкинув усі думки про ці дивні сни. Глянувши на годинник, він зрозумів, що час для вечері настав. Він пішов у ванну, де вмився холодною водою, намагаючись прогнати залишки сну і пробудити себе до реальності. Після цього він переодягнувся і залишив свою каюту.