Читати книгу - "Капкан (на) демона, Katerina Школіна "

- У нього з'явились невідкладні справи. - ніби нудьгуючим тоном заявляє Русал і скидає рубаху прямо на мої речі.  - Та й взагалі, я вже зробив висновок з вашої розмови, що "це" навіть чоловіком не назвеш, та й моя піратка ним не зацікавлена.

Що ж…Торс у нього дійсно нічогенький. Та що брехати. Я вже слюнями давлюся. І що він там сказав... Моя піратка?

- Тепер зрозуміло, що то були не слухові галюцинації, а просто дехто дуже любить підслуховувати і реготати з чужих розмов, - виходить не одна я сміялася з “чуда”, що підсунула мені мадам Каллісто. Русал сидів у суміжній кімнаті. 

Я знову не дивлюсь на нього. А він не тушується, швидко скидає штани і пірнає до мене. Його тіло накриває моє, а руки по обидва боки моєї голови хапаються за бортик. Ділан нависає, чим неймовірно нервує.

- Хей! Ти зі своїм хвостом тут не вмістишся! - виймаю зубочистку і кидаю на підлогу кудись подалі, сверлячи поглядом нахабу. -  І взагалі, шукай собі самку для спарювання серед риб! Мені для задоволення потрібен четвероногий. З п'ятим елементом…

Я обурююся як тільки можна. А Ділан зненацька заливається сміхом. Таким грудним чоловічим приємним сміхом.

І заявляє те, від чого я впадаю в ступор.

- Спочатку я думав, що це не ти. - його обличчя прямо перед моїм, а тіло торкається мого. Я відчуваю, що ніякого хвоста немає і це дивує мене. - Але з кожною зустріччю розумію, що не може бути когось настільки схожого. Для однієї необізнаної піраточки мушу сказати, що хвіст необов'язковий елемент мого тіла. І навіть під водою я часто використовую ноги.

- Ага, - фиркаю йому в обличчя. - Русалка з ногами. Анекдот.

Чомусь зараз мене не турбує, що ми надто близько один до одного зовсім без одягу говоримо про якусь маячню.

Я помічаю як його сині очі темнішають, а скули напружуються.

- Як давно я хотів тобі відкусити язика за це твоє “русалка”... 

Я не встигаю нічого відповісти, бо він цілує. Так жадібно і вміло, що я на декілька секунд просто очманіла його напору. Це так гаряче, що я одразу відповідаю не менш сильно. 

Від такого не хочеться відриватись. Відчуття, ніби у пустелі ти знайшов джерело води. Здається, що від такого поцілунку загорілось усе моє тіло, а внизу живота вже не метелики, а піраньї. Доводиться звести ноги, доки це ще можливо, а я чомусь впевнена, що продовження не забариться.

Я сильно кусаю його за губу, тому він першим розриває поцілунок. І правильно, бо нам треба вдихнути. Принаймні мені.

Я облизую губи, переводячи дух, і питаю:

- Здається, ти так захопився, що замість твоєї омріяної помсти вкусила тебе я…

Він знову сміється. Тільки тепер цей сміх якийсь вдоволений і розніжений.

- Нічого не змінилося. Все така ж язва, - він злизує власну кров з своїх губ. І знову цілує. Всі думки миттю вилітають з голови.

Відчуваю, що ми ще нескоро виберемось з ванни.

І чому він говорить зі мною так, ніби ми уже були знайомі?