Читати книгу - "Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Глава девʼятнадцята. Бігур.
Так, значить? Ну то в мене є ще! Я усе висипав та висипав ядра зі сховища, рахунок пішов вже на десятки тисяч, коли фаланга повністю набула кольору біло золотого метала і мана почала текти уже в наступну кістку. Я був здивований тим, наскільки багато потрібно мани, щоб ущільнити її до твердого стану. У порівнянні з кровʼю, то яке співвідношення, один до ста? Чи один до тисячі?
Згодом я почав відчувати втому від поглинання, тож ледь дочекавшись завершення формування другої фаланги я зупинив процес і розвіяв магію навколо. Поворушив мізинцем, та ніяких змін не відчув. Дивно. Я поглинув таку необмежену кількість мани, а ніяких змін у своїй силі не відбулося. Тепер ці кісточки будуть працювати як запас на чорний день? Чи що ці зміни взагалі можуть мені дати? Питань було більше ніж відповідей. Адже якщо мій палець став сховищем мани, то як її з нього дістати мені було невідомо. Раніше все просто було - більше рідкої мани у крові - то вищий рівень сили я маю. Та зараз я поглинув набагато більшу кількість, аніж взагалі за весь час до того, але зміни рівня сили не відбулося. Або ж, щоб досягти рівня Бойового Предка, мені просто необхідно поглинути мільйони ядер. Що ж, у будь якому випадку мені вже час спускатись нижче.
Дванадцятий рівень відрізнявся лише більшою кількістю монстрів четвертого класу, та я, вже натренований попереднім рівнем, досить швидко знищував велетенські зграї. В мене нарешті ідеально вийшло поєднати мою техніку послідовних кроків з новими техніками володіння списом, що я опанував. Аура моя також значно зросла у силі, тож тепер я просто притискав усю зграю до землі, та влаштовував моментальну різанину. За якись тиждень я винищив тисячі зграй по кількасот голів і відчувши, що знаходити монстрів стає усе важче, пішов на рівень нижче.
Тринадцятий рівень теж був зайнятий монстрами у основному четвертого класу, третій вже зустрічався досить рідко. Та це принципово ніяк не змінило їхню долю - я і їх так само вирізав, хіба що трішки повільніше. В мене було вже забито ядрами два сховища з трьох, тож я добряче зачистивши галявину, я звів кола магії та рун і знов сів поглинати ману, швидко спустошуючи сховища.
За кілька днів я зміг повністю замінити кістки лівої кисті, хоча це знов таки ніяк не вплинуло на мій рівень сили. Чесно кажучи, я був трішки спантеличений, адже я розумів, що скоро підуть рівні з монстрами, яких я аж ніяк не зможу перемогти. Я вважав, що мій максимум на зараз це монстри пʼятого класу, та й то, від великої їх зграї мені доведеться щодуху тікати. Щоб не гаяти час намарно, я повернувся до плетіння кольчуги з волосків аури та читання конспектів Суі. Хоча, їх я вже майже на памʼять знав. Для магів континенту оточуюча їх мана це «обʼєктивний зовнішній засіб для сприйняття та розуміння оточуючого світу, що його маніпулюванням давало можливість змінювати закони оточуючої реальності за власним бажанням мага». Але чому саме зовнішній інструмент? Зі мною ж усе було навпаки, я, чорт забирай, зовсім не відчував ману навколо. Для мене усі записи про магію були щось на кшталт як сліпому розповідати про кольори. Сліпий теж розуміє слова, та колір побачити не може. Розчарований, я ще кілька днів блукав тринадцятим рівнем, а потім пішов нижче. Я мав досягти рівня Бойового Предка вищого ступеня у цьому підземеллі, щоб повернутися назад. Чотирнадцятий рівень був значно складнішим за попередній, тут вже іноді монстри пʼятого класу були ватажками величезних зграй. Тож мені довелося вчитися швидко їх вбивати першими, щоб потім мати змогу спокійно розбиратися зі зграєю. Якщо мені цього не вдавалося зробити, то я відступав і чекав слушного моменту для нової атаки. З рельєфом чотирнадцятого поверху то було не так вже й важко робити - майже усе навкруги тут то невеликі гори вкриті жовто-багряними лісами, де величезні зграї монстрів на марші було не сховати, а от одинак мисливець був майже непомітним. Тож я полював, вчився, тренувався та знову полював. І так на протязі багатьох тижнів. Чотирнадцятий рівень, мабуть, став одним із саме ретельно зачищених мною рівнів у підземеллі.
Ядер монстрів четвертого класу з чотирнадцятого рівня мені вистачило, щоб змінити кістки правої кисті. Також у мене ще був десяток ядер пʼятого класу, включно з ядром шкраха з туманного лісу. Я поклав їх поперед себе і замислився, чи варто спробувати теж їх поглинути. Та спробую хоч одне, вирішив, і звів магічні кола з рунами. Для експерименту узяв ядро і підійняв його догори. Мана ядра пʼятого класу була більш насиченою, аніж з тисячі ядер четвертого класу, та її поглинання не викликало жодного дискомфорту. Тож я підхопив інші ядра і спрямував ману до лівої руки вище кисті. Ех, щоб змінити великі кістки мені потрібні тисячі таких… Виходило, що варіант лишався тільки один - пʼятнадцятий рівень. І, ймовірно, він буде дуже небезпечний.
Я стояв на виході з переходу і уважно сканував простір попереду мене. У радіусі кілометра знайшов з чотири десятки монстрів четвертого класу, та зо два десятки пʼятого. Варто спробувати. Я витягнув списа та атакував, застосувавши свою техніку ходи з технікою бою Крука. Це дало гарний результат, і після збору ядер я швидко повернувся до проходу та заховався у ньому, доки на мене не звернули увагу інші монстри. В принципі, це була непогана тактика, котру я використовував наступні кілька днів - вбивав, ховався, чекав поки прийдуть нові і знову вбивав. Ману ж поглинав прямо у переході, за магічним барʼєром, де було безпечно. Але з кожним днем монстрів приходило усе менше, тож я розумів, що рано чи пізно мені доведеться вирішувати - йти далі, чи повертатись назад на поверхню, не досягши рівня Бойового Предка. Зі слів вчителя, на моєму теперішньому рівні то для мене становило смертельну небезпеку, але й просто піти уперед теж буде смертю. А як я перед ним вихвалявся, що швидко подолаю кордони Бойового Майстра. Подолав? На даному етапі я програвав численним зграям монстрів в усьому, окрім швидкості. Проти них це єдиний мій козир. Може, варто збільшити зону полювання навколо проходу? Та якщо станеться так, що мене відріжуть від нього? Куди тоді бігти? Хіба що до зони проходу на шістнадцятій рівень, що на якийсь час буде безпечно, але у довготривалій перспективі робити то було б досить безглуздо.
Я просканував простір навколо на десяток кілометрів. Відзначив дві великі зграї, котрі були мені точно не по зубам і кілька малих, які варто було спробувати. Ну що ж, уперед! Не скажу, що та вилазка була легкою прогулянкою, але перемога додала мені впевненості, і я почав полювати частіше, постійно розширюючи зону присутності. Мої сховища знову почали заповнюватися зеленими та блакитними ядрами. Згодом я настільки знахабнів, що перестав повертатися до проходу, а для відпочинку робив у скелях глибокі печери, кришачи камінь ударами своєї аури. Поступово я вивчав поведінку різних зграй монстрів у захисті та при атаці, і ці знання допомогли мені планувати засідки та стратегію бою проти великих скупчень монстрів, хоча ще місяць тому обходив їх десятою дорогою. Таким чином за кілька місяців рівень був зачищений, а ядер мені вистачило на створення кісток з мани для обох рук до ліктів. По завершенню цієї трансформації виявився один дуже цікавий ефект - я міг дробити будь які скелі просто торкнувшись їх долонею і подумки побажавши цього, не використовуючи ауру. Дуже корисна навичка, відмітив собі я, та спроби її якось розвинути чи пристосувати до бойових умінь зазнали невдачі. Що ж, можливо і це колись стане в бою у нагоді.
Я вирушив на шістнадцятий рівень. Тут вже зовсім не було монстрів четвертого рівня. Я дотримувався своєї тактики знищення малих груп і все йшло добре до моменту, коли зʼявився монстр шостого рівня.
Це була справжня халепа для мене, бо я нічого не міг протиставити йому. Монстр належав до виду бігур, велетенська тварина, розміром з будинок, що мала неабияку силу. Одним словом, він був сильнішим і прудкішим за мене. Його шість лап були вкриті гострими шипами, чотири з них пристосовані до швидкого бігу, а дві передні, більш тонкі та кістляві - для бою. Худорлявий тулуб був вкритий твердою сірою шкірою, котру навіть без його здібності до магії елемента металу було майже не пробити, а як він створював магічні печаті щоб підсилити себе - то взагалі було марно навіть підступитися до нього.
До того ж, його велика голова з сильною пащею, всіяною тисячами гострих зубів, мала на собі десятки очей, за рахунок чого у нього не було сліпих зон. І на додачу цей звір був хитрим. Я не знав, чи увесь їх вид був таким, але цей точно був.
За останні тижні я звик, що лише я тут мисливець, і лише я тут влаштовую засідки. Та цього разу вийшло інакше - засідку влаштувати на мене. Чому я так думаю? Бо тварюка приховала свою присутність і взагалі не відсвічувала до моменту атаки. Все сталося дуже несподівано. Я розбирався з середньою за розмірами зграєю монстрів пʼятого класу, як несподівано збоку мене вдарила довга кістлява лапа з гострими, мов леза, трьома пазурами. І лише тоді я відчув присутність монстра шостого класу. В останню мить я встиг зреагувати, підставивши ратище списа під кігті, та все одно від удару полетів шкереберть, розчавлюючи собою монстрів та ламаючи дерева. Я відчув як хрумтять, кришачись на друзки, мої ребра та ноги. Ще будучи у польоті я моментально витяг пігулку, одну з тих, що вчитель дав мені для тренувань, та проковтнув її. Коли мій політ зупинився і я почав зводитися на ноги, пігулка вже діяла. Але того ж моменту я знов побачив сіру тінь монстра і лапу, котра летіла мені прямісінько у голову. На цей раз я зреагував вчасно, та це нічого не змінило - від удару я всеодно полетів на кількасот метрів, лишаючи за собою широку просіку та зорану землю. Чорт, я так довго не протримаюсь, мені конче треба рвати кігті подалі звідси! Я проковтнув ще одну пігулку, і тільки но зібрався перегрупуватись, щоб дати стрикача, як упіймав ще одного удара, цього разу монстр влушперив мене хвостом по спині, доки моя увага була прикута до його кінцівок. Дране падло! Я так дійсно тут коні двину! Я зʼїв ще одну пігулку. Поки що це мене рятувало, але вони не нескінченні, та й ефект буде слабшати. Думай, Аней! Думай, як можна звідси звалити, і якнайшвидше! Про бій з потворою годі було і марити, ми явно були з різних вагових категорій. Що, що я можу йому протиставити, щоб хочаб трішки уповільнити? Я прийняв ще один удар лапою, що відправив мене у політ на кількасот метрів. Аби не кольчуга з аури, гадаю, мене б вже на шмаття розірвало!
Я загарчав від безвиході. Мене лушперили в одну калитку, і я нічого не міг з цим вдіяти. Навіть до переходу між рівнями дістатися, бо туди бігти на моїй максимальній швидкості годину, не менше. Наступний удар я знов намагався заблокувати, та руки були вже мов бавовною напхані, тож добряча частина його прийшлася на груди, збиваючи мені подих. Дідько, ще пара таких пропусків і я тут здохну… Кинджали! Я раптом згадав про кинджали сьомого рівня у сховищі. Хоча це і не вирівнює нас по силі, та отрута має добре уповільнити цю потвору. Я миттєво сховав спис і екіпіював їх, направляючи свою ауру до рукоять та лез. Чорний густий дим моментально огорнув мене та монстра, що знаходився поруч. Втративши контакт та змогу мене бачити, звір на мить завмер, перемикаючись між органами відчуттів, і цієї миті мені вистачило, щоб ударити його у груди під передню лапу. Відчувши дотик кинджалу монстр моментально зреагував і вдарив в мою сторону навмання іншою лапою. Мій перший удар виявився напрочуд вдалим - удар аурою перетворив на фарш добрячий шмат його мʼязів, ребер то легень, до того ж, отрута попала йому у кров, змінюючи її колір з червоного на фіолетовий, а потім на чорний. Монстр загарчав, а потім засипів порваною легенею. Я, швидко проковтнув ще одну пігулку, зробив стрибок, заходячи йому убік. Він зреагував, бʼючи мене хвостом і притискаючи цим ударом мене до своєї середньої лапи, всіяної шипами. Я, як міг блокував той удар кинджалом та рукою, а другий кинджал встромляючи йому у ногу десь в районі коліна. Але все одно удар був такої сили, що мене вчавило у його середню лапу, і один з шипів пробив мені руку у біцепсі та сунув все далі, проштрикаючи ребра. Навіть кольчуга з аури не витримала і розповзалася, немов мокрий папір, настільки сильним був удар. Я закричав від болю і відштовхнув його хвоста, знімаючи себе з шипа, котрого рясно вкрила моя золота кров. Швидко ковтнув ще одну пігулку і відскочив від монстра на добру сотню метрів, щоб не попасти під його наступну атаку.
Аж раптом, несподівано для мене, моя кров, котра лишилася на нозі монстра, почала швидко розпливатися тонкою плівкою по його туші і миттєво спалахнула, створивши настільки потужний вибух, що мене просто знесло на кілька сотень метрів. Що за чортівня?! Я чітко бачив і розумів, що відбулося. Я покотився по землі, ковтаючи сухе листя та пилюку, та зупинившись, подивився у сторону з якої щойно прилетів. Там, на місті вибуху, за пів кілометра від мене, до неба зростав велетенський чорний гриб. Святі їжачки! Я пішов в сторону гриба, щоб оцінити масштаб. Там не було нічого, взагалі. Велетенська вирва, діаметром з пів кілометра і глибиною метрів пʼятдесят. І чорна, подрібнена на пил земля на кілометри навкруги. Я спустився на дно вирви, де знайшов кілька обвуглених кісток монстра та синє, розміром як людська голова, ядро. Значить, то не його ядро так вибухнуло, як я спочатку подумав. То дійсно моя нова кров здатна на таке. І активує такий ефект… відстань? Цікаво, дуже цікаво, та не зараз. Я був занадто знесилений, тож підібравши ядро шостого класу я пішов у сторону переходу. Цей вибух настільки перелякав навколишніх монстрів, що вони розбіглися куди могли, лишивши мене, вперше за довгий час, наодинці.
Майже доба мені знадобилася, щоб відновитися після того бою, та поглинути ядро шостого класу. Завершивши з цим, я перейшов до експериментів - мені було цікаво, як та чому мана моєї крові так потужно вибухнула. Вичавивши маленьку краплю крові на камінь, я почав повільно від нього віддалятися. Десять метрів - нічого, крапля спокійно собі лежала. Пʼятдесят метрів… На семидесяти метрах вона почала вібрувати та розтікатися тонкою плівкою, та варто було мені зробити крок назустріч їй, як вона знову зібралася купи і заспокоїлася. Я зробив два кроки назад і моментально пролунав потужний вибух. Не такий, звичайно, як минулого разу, але достатній, щоб вбити монстра пʼятого класу, чи навіть шостого.
Ефект був непоганий, та використати його як зброю було майже неможливо у такий спосіб. Мені було важливо вирішити, яким же чином доставляти ману точнісінько до монстра, а не щоб вона вибухала просто десь по дорозі. Я знову узяв краплину та огорнув її у свою ауру, та почав рухати від себе. Сімдесят метрів, краплина трохи затремтіла, але продовжила рух. Сто метрів. Двісті метрів. Триста метрів. На такій відстані мені вже було важко утримувати концентрацію аури навколо краплі, тож вона почала інтенсивно коливатися і вибухнула. Добре, це вже результат. Тепер треба тренуватися, щоб краплина була не одна, а сотні, чи краще, навіть, тисячі. І ще подумати, як витягувати її з вен, щоб не різати кожного разу руки. Не кажучи вже про те, до для кожного разу потрібно розплітати а потім знову заплітати кольчугу. Друге питання я вирішив досить швидко, за допомогою тої ж аури - її волоски легко протикали капіляри попід шкірою, і маленькі крапельки легко витікали по ним назовні. А от перше питання вимагало системного підходу до тренування. Я ударом аури розтрощив камінь на тисячі дрібних камінців, та почав по черзі огортати кожного з них аурою і піднімати у повітря. За кілька днів я вже легко кружляв тисячою їх навколо себе, то віддаляючи на сотні метрів, то повертаючи назад. Зі сторони здалося б, що це рій чорних жуків вʼється навколо мене, виконуючи мої команди. Що ж. Настав час відточити цю техніку у реальному бою.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko», після закриття браузера.