Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

— А там уся фішка в його доньці, — усміхнулася Жанна. — Як каже Любомир, у цьому ритуалі ім’я королеви не змінюється.

— І як її звати?

— Клієнт називає її Ельвірою.

— А вона точно його донька?

— Хрін знає. Це ж гра.

— Гарна мала?

— Просто бомба. —Лілова дівчина кивнула на смартфон Софії. — Знайди фотки Джейн Марч.

— Зараз... — Софія відкрила браузер. — Модель?

— Акторка, ще з дев’яностих. Грала із Брюсом Віллісом у «Кольорі ночі». Знайшла?

На екрані смартфона виникло юне обличчя з азійськими очима та кирпатим носиком. Врода партнерки Брюса була сейсмічною, як і належало богині кінематографу. Чорно-біле фото підкреслювало графічну витонченість її рис.

— Та ну, — не повірила Софія.

— Копія. — Жанна також відпила з пляшки. — Іноді в нашій роботі випадають бонуси. Ти облизуєш отаку солоденьку шоколадку. І тобі за це ще й платять.

— Якщо довго облизувати, язик заболить.

— А ти спробуй, — підморгнула Софії лілова дівчина. — Тоді й поговоримо.

— А куди ж я подінуся?

— От тоді й поговоримо. — Жанна знову взялася за сигарети; її погляд пробіг задимленою кімнатою і зупинився на свіжому педикюрі Софії. — Але врахуй: клієнт вимагає справжньої спеки. Пажа не прокотить.

— Хочеш мене потренувати? — Софія розв’язала пасок халата. — Ти ж розумієшся на справжній спеці, я знаю.

— Мені здається, що ти і без тренувань усе зробиш на дванадцять балів.

— І чому тобі так здається? — Донька інженера поклала на столик спочатку ліву ногу, тоді праву.

— Не розбий келихи, — розсміялася Жанна. — Я не про секс. Не в ньому справа.

— А в чому?

— Коли почнеться гра, ми всі посідаємо за столики. На кожному буде лежати аркуш паперу та ручка. Кожна має написати Ельвірі любовного листа.

— Прикольно. — Софія дотягнулася ногою до Жанни, спробувала зачепити пальцями пасок її халату.

— Припини, — Лілова дівчина підвелася, пройшлася кімнатою; її босі ступні пірнали у високий ворс килима, наче в траву. — Це не просто любовний лист. Ми повинні написати, як хочемо Ельвіру. Як вона нам подобається. Як ми збуджуємося від її вроди. Що мріємо зробити з нею в ліжку. Ми маємо фантазувати. Усе, що заманеться. Але без трьох «с».

— Трьох «с»?

— Страпон, сеча, садизм.

— Це добре. — Софія допила лікер. — Добре, що без садизму.

— А інше тобі подобається?

Донька інженера вирішила не відповідати на це питання. Просто сказала:

— Маніячок грає в школу.

— У кожного свої таргани в голові.

— Точно, — кивнула Софія. — Таргани.

— А ще він вимагає, щоби листи були емоційні та збуджуючі.

— Еротичні?

— Ага, — кивнула Жанна, присідаючи перед згаслим комином. — Наші дівчата перед тим лазять у мережі, шукають всякі порнушні романи. Але за таке клієнт штрафує. Якщо відчує щось запозичене — знімає п’ятдесят відсотків платні. Наполягає, щоби були суто особисті емоції. Каже, нехай це не буде висока література, проте щось щире та справжнє.

— Справжні емоції, справжня спека, — зітхнула Софія. — Маніячок хоче справжнього. Дивиться на екрані, як тьолки відлизують його доньці і дрочить на якесь там «справжнє». Мутний виродок. А він читає ту всю писанину?

— Він слухає. — Жанна повернулася до дивана. — Коли всі напишуть, Ельвіра має вголос прочитати листи й сама обрати ту, із якою буде трахатися перед камерами. Тоді належить зробити в ліжку все те, про що обрана нею написала в листі. А ми всі маємо стояти і дивитися. Біля стіни, щоби не заважати камерам.

— І довго це триває?

— Та майже всю ніч.

Лілова дівчина подумала й уточнила:

— Усю ніч, із дванадцятої до ранку. До восьмої-дев’ятої.

— Йоперний театр... — видихнула Софія. — І така хєрня його збуджує?

— Напевне. Він добре платить. І нам, і Любомиру.

— Хоч це радує. — Софія потягнулася всім тілом, — Люблю твори на вільну тему.

— І я про те. — Пальці Жанни знайшли Софіїне вушко. — Ти розумна, книжки читаєш. Напишеш щось класне. Якщо клієнту сподобається, дасть тобі премію.

— Велику?

— Одного разу дав штуку баксів.

— Кому?

— Була в нас така Ліза. Професорська донька. Знала, звідки списувати.

— І кого тут тільки не було, — гмикнула Софія. — А куди та Ліза поділася?

— Біс її знає.

— Закопали?

— Та кому вона потрібна, щоб її закопувати? Поїхала до Європи або щось таке.

— Ага, «щось таке».

— Та жива вона, не переймайся.

— Я не через неї переймаюся.

— Усе буде добре, не сси.

— Я повірю.

— Є варіанти?

Вони мовчали хвилину або й більше. Жанна масувала Софіїне вушко, десь за стіною ледь чутно пульсували «Deep Purple».

— І все це завжди так само? — запитала Софія після мовчанки.

— Що — «усе»?

— Цей ритуал чи як його назвати.

— Іноді клієнт наказує Ельвірі обрати двох і замутити груповуху. — Пальці Жанни перебралися від вушка до підборіддя. — Але окрім того жодної різноманітності.

— А ти любиш різноманітність, — констатувала Софія, намагаючись укусити її вказівний палець.

— Як до чого.

— Ось ти пофарбувалася в ліловий.

— Тобі не подобається?

— Мені більше подобалося, коли ти була блонді.

— Тоді не чіпляйся до мене. — Жанна підвелася, розв’язала пасок, знизала плечима й дозволила халату ковзнути на підлогу.

Відтак показала Софії язика, повернулася до неї, вигнула спину. Сідниці лілової дівчини затанцювали тверк.

Софія зістрибнула з дивана. Її халат злетів до низької стелі, розгорнувся і спланував на столик, перекидаючи пляшку й келихи. Під дзвін розбитого скла, регочучи на все горло, дівчата впали на килим.

Через шість годин після фатальної зустрічі халата з посудом Софія і Жанна, а з ними ще шестеро дівчат усілися за пластмасові столики в підвальному приміщенні клубу.

Столики півколом оточували широку софу, на якій у позі натурниці сиділа Ельвіра. Як на Софіїн смак, зачіска у стилі шістдесятих ідеально пасувала олімпійським рисам її обличчя. А стрункі лінії тіла підкреслювало вузьке плаття, скроєне із тканини, що нагадала Софії сітку у футбольних воротах. Плаття-сітка нічого не приховувало, жодної білизни під ним не було.

Лице Ельвіри здавалося замороженим. Софія марно намагалася зустрітися з нею поглядом або