Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

– То це ви написали? І чим саме я перед вами заборгував? — не міг зрозуміти Максим, як він може мати борг перед зовсім незнайомою йому людиною.

– Життям, Максиме, життям, — поспішив відповісти старий.

– Не зрозумів... До речі, звідки ви знаєте, як мене звуть? Особисто ми не знайомі, в селищі я вас не бачив, та й сюди крім Верески ніхто не заходить. То хто ви? Звідки, і як вас звуть?

– О, багато запитань, молодий чоловіче, але я постараюся тобі на них відповісти. Як тебе звати я знав ще до твого народження. Я знав, як будуть звати твого батька, діда, прадіда і геть усіх твоїх пращурів до їх народження. Може, десь присядемо, бо це трохи довга історія? Ось, наприклад, біля твого улюбленого «кучерявого» дуба? — запропонував старий.

– Ви і це знаєте? – вже заінтриговано запитав Максим.

– Знаю, Максиме, я все знаю про весь твій рід. Ти хотів відповідей на запитання, тож слухай, не перебивай. Хто я такий? Я твоя первородна Душа. – Максим смикнувся заперечити, але старий попередив його і відповів на ще не поставлене запитання: – Твоя душа, та що зараз у тобі, це незліченна копія мене.

– Як це? – не зрозумів Максим.

– Ну, давай візьмемо до прикладу яблуко. Яблуня, яка дала плід, в якому вже є насіння, де вже запрограмовані майбутні яблуні, які дадуть плід, в якому буде насіння... І так до нескінченності. Але колись же була первородна насінина, з якої виросла первородна яблуня. Так і з людськими душами. Тільки в порівнянні з яблунями, людські душі не вмирають, вони повертаються до первородних душ, якщо обривається рід. Виникає питання – звідки з’явилася перша насінина чи перша душа? Вона з’явилася разом з тим, хто її створив, бо вона була вже в ньому.

– То виходить, що ви і є Творець самого себе?

– Якщо щось, чи хтось з’являється, то вже з’являється в якомусь середовищі чи місці, що вже було до цього з’явлення.

– Добре. А коли з’явилися ви, то що було, що ви спостерігали?

– Нічого не було, і нічого я не спостерігав, я тільки усвідомлював, що я є, і що я чоловік. Прошу звертатися до мене на ти. Я найрідніша сутність тобі в цьому Всесвіті. Це виглядає якось дурнувато, але загалом ти, можна сказати, спілкуєшся сам з собою.

– Ви... Ти кажеш, що усвідомлював, що ти чоловік, але ж нам твердять, що душі не мають статевих ознак.

– Максиме, назви мені хоч один термін, явище чи дію, що немає антипода? Є світло і тьма, тепло і холод, рівне і криве, тверде і м’яке, до безкінечності можна наводити приклади, так що чоловічий і жіночий початок був створений вже в Ньому так само як і добро та зло. І себе Творець розмножив і матеріалізував у Всесвіті в усьому видимому і не видимому, живому і мертвому тільки для того, щоб урізноманітнити себе в існуванні і подальшому творінні. Ти навіть не уявляєш, Максиме, яка це нудьга, ота омріяна «вічність»... – старий на хвилину замовк, заглибившись десь у себе. Максим стримався і зачекав зі своїм черговим питанням, але той, наче прочитавши його думки, продовжив:

– Ні, Його ніхто не бачив, як Він виглядає насправді ні ми, первородні, і ніхто, хто є у Всесвіті, не знає. А ті боги, що є у твоєму світі і в цьому паралельному, це людська уява, яку породив страх перед смертю, а вірніше сказати це Його розвага в різноманітті. Навіть наша бесіда і ми – також Його розвага.

– То виходить, що ми і все, що є, це частка Його самого?

– Виходить, що так... То що на рахунок боргу? – змінив тему розмови старий.

– Не зрозумів. Якого боргу? Не можу згадати, коли це я перед ва... тобою заборгував?

– Коротка пам’ять у тебе, Максиме. А дві косулі в чагарнику? Ти ж сам зауважив, що їх там не повинно було бути.

– Тепер зрозумів. До речі, а як вони там з’явилися?

– Я їх матеріалізував, і захисний екран також.

– Як це, матеріалізував?

– А ось так, – він трохи відхилився і дістав з-за спини іграшковий гоночний автомобіль з синього пластику.

– То це ж... Я ж... Це ж моя улюблена іграшка колись була! – в Максима від здивування перехопило подих. – А я думав, що вона десь загубилася.

– Ні, просто ти виріс і вона стала тобі непотрібною... її викинули на смітник.

– А як ти це робиш? – спитав Максим, беручи іграшку до рук, відчуваючи її справжність.

– Якщо знати, де і як взяти молекулярну структуру і сформувати її в потрібну річ, то можна створити все, навіть весь цей космос. Вчені фізики в твоєму світі вже стоять на порозі таких див. Ти ж про квантову фізику вже чув?

– Чув. А щодо боргу, не розумію, що саме я винен?

– Дрібниці. Скоро в селищі будуть святкувати свято «Пробудження Дари», я хочу, щоб ти був там.

– А я там яким боком? Сам я не посмію піти, і навряд чи мене туди хтось запросить.

– Це вже мій клопіт, – сказав старий, встаючи з випуклого коріння. – Ну все, мені час... Яка це нудьга жити вічно... Хочеться так як ти – прожити своє життя, відчуваючи біль, страждання, щастя і радість... – пробурмотів ніби сам до себе і пішов у напрямку хатнища, роблячись прозорим поки геть не розчинився у повітрі. Коли Максим відірвав погляд, то побачив, що іграшки також вже не було в руках.