Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

навіть не підозрювали, що у них є «центр кохання», лише дотик до якого викликає хтивість, томні бажання й солодкі відчуття. У сучасному житті дехто з жінок, можливо, навіть багато з нас, розчарувавшись у можливостях чоловічих, задовольняється через цей жіночий ядерний реактор, який, за вмілого керування ланцюговою реакцією, вибухає такою кількістю вивільненої енергії, що чоловічі потуги здаються потім шипінням підмоклої димової шашки…

Алла кивнула. Чи їй цього не знати. У неї давно в шафі для білизни в чистенькому махровому рушничку живе безлімітний коханець, єдиним обмеженням якого є елементи живлення. Після таких розповідей, подруго, він у мене сьогодні попрацює. До останнього заряду, до останньої вібриночки. Познущаюся, залюблю, замучу.

— Упевнена: він це все знав, — Настя не могла чути думок Алли. — Розчахнувши мене, як стару вербу, підняв мої відчуття до небес. При цьому все трапилося швидко-швидко.

— То й що ж тут гарного? — Алла пхикнула.

— Ні, ти не розумієш. Швидко — це ще не значить — погано. Я ж кажу, все було незвично, не так, як я собі до того уявляла.

Настя на якийсь час замовкла, наче прокручуючи подумки картини, які приємно згадувати.

— Він лежав і наче чогось чекав, ні до чого не примушуючи, не виявляючи жодної ініціативи. Просто дивився на мене, на моє тіло. Не соромлячись своєї наготи, сприймаючи без найменшого сорому власні, здавалося б, ущербні функціональні величини.

— Ну, Настю, ти й закрутила. Скажи, що пуцюрина десь ділася, й ти не могла її знайти.

— Ти знаєш, приблизно воно так і було. Раптом самій захотілося доторкнутися до тієї нікчемної соромоти, що, наче сконфузившись, заховалася десь серед буйної рослинності. І незчулася, як уже робила те, про що багато чула, чула різного, і по-різному той процес описувався й оцінювався, але на що сама ніколи не наважувалася. Воно ж відразу відреагувало на мої невмілі потуги, росло, міцніло, й я знову (чи ж сама, чи спонукана його непомітними порухами рук або думок) відчула його в собі, сидячи зверху, як у дитинстві на коні, коли нам, малим, батьки дозволяли залізти на тих нещасних тварин, що, ходячи по колу, місили глину впереміш із кізяками й соломою.

Тож приготувалася вже гоцати, як швейна машинка Зінгера, що, до речі, робити доводилося не вперше. Але він руками (чи, може, знову думкою) ніжно призупинив мої намагання; і я відчула коло себе якесь солодке вовтузіння. Воно було наче не

в мені, а десь близько, чи згори, чи тільки-но на початку мене… Коли це — удар усередину мене такої сили, й так боляче, що я крикнула, сильно крикнула. Аж образилась, навіть грубощі от-от мали зірватися з вуст. І відступило. Відпустило. Знову було десь поруч, наче не в мені, і я знову млосно розслабилася, подумки пробачаючи йому той біль, що враз кинув мене у злість, погрожуючи застопорити мої приємні очікування.

Другий удар був ще раптовішим і ще болючішим. Я знову крикнула, знову хотіла розсердитися, припинити ці «вправи з конем», але знову все розтеклося, десь ділося те болюче, й знову прийшло блаженство неболю. Наступного поштовху я чекала, з острахом зціпивши зуби, уявляючи дальші тортури. А поштовху все не було. Водночас увага моя поступово перемикалася на те, що він робив руками. А вони, руки, пестили ніжно живіт, опускаючись нижче й нижче, і знову наче струмом обпекло, розлилося по всьому тілі вже знайоме відчуття солодкості тих дотиків.

Розімлівши від фантастичних порухів його пальців, я проґавила черговий удар, що, пронизавши все тіло, відгукнувся аж у піднебінні. Чим він так? Бачила ж — сміхота. Потекло назад, від горла донизу, і знову закінчилося біля реактора. Я підсвідомо, можливо, подумки, не вголос промовила: «Ще так!» Він ударив сильніше. «Ще», — шепочу. А може, вже кричу. «Ще, ще, ще!» Чим же він мене так штовхає? І вже не боляче, а солодко-солодко! А руки жмакають груди. Не гладять, а торсають. І, я ж кажу, мені зовсім не боляче. Навіть коли — як кліщами. Не відпускає. Усе ж таки болить, але хочеться, щоб було ще болючіше. Беру його руки й ще міцніше стискаю їх на своїх грудях.

Упала на нього, забилася в конвульсіях. Блаженних, медових, черемхових… Чому черемхових? Не знаю. Прийшла до тями. Сповзла. Залягла. Не гладить, не цілує, не говорить. Тільки пальцями своїх ніг десь там, аж унизу, ледь торкається моїх литок. Ледь торкається. А мені досить і того.

Тільки там мій мозок…

— Я не помилюся, якщо зроблю висновок з того, що ти тут наспівала, — Алла підвелася. — Мозок твій справді досі ще там. А мені треба йти. Я таких садистських вправ більше не витримаю. Спасибі за гостинність. Біжу…

І Алла залишила подругу сидіти там, де й промовила вона останнє слово. А Настя, здалося, і не помітила, як Алла зачинила за собою двері.

З

Коли членам колегії СБУ о дев’ятій ранку в понеділок оголосили, що за годину розпочнеться засідання цього колективного органу спецслужби, всі були здивовані. Про такі заходи, які відбувалися не частіше, ніж раз на місяць, а то й на два, завжди попереджали завчасно, заздалегідь оголошували порядок денний, визначалися доповідачі, готувалися проекти резолюцій, розпоряджень, наказів тощо.

Члени колегії — заступники голови Служби, начальники обласних управлінь, керівники департаментів, управлінь — терті калачі. Щоб стати членом колегії, треба не лише з’їсти не один пуд солі, а й проковтнути не одного колегу, підставити ніжку не одному товаришеві, зіпхнути з посади не одного вищого начальника, щоб посісти його місце. Тому кожен із них, отримавши наказ прибути о десятій у будинок на Володимирській, 33, знав, що ця поспішність — неспроста.

Оскільки начальники обласних управлінь не могли добратися за годину до столиці, засідання вирішили