Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Немає підстав і для твердження про те, що в Україні забезпечуються невідчужувані і непорушні права людини і що повною мірою реалізується ст. 3 Конституції, що визначає зміст і спрямованість відносин між людиною і державою. Не відповідало б дійсності твердження про те, що у відповідних положеннях ст. 21 і 3 Конституції України формулюється конкретна правова норма, як не можна визнати обґрунтованою і думку про те, що названі статті лише проголошують декларації.

Не тільки в Україні, а й в усіх інших країнах не забезпечується повністю право людини на життя. Отже, саме право на життя, закріплене в Конституції України, частиною забезпечується як невідчужуване і непорушне право людини, а частиною є декларацією. Не забезпечується виконання державою навіть обов’язку ефективного розслідування фактів насильницької смерті, що кореспондує відповідній частині права людини на життя. Помітних успіхів у зміні межі між декларацією і правовою нормою у змісті права на життя Україна не демонструє. Проте надія на те, що ця межа буде змінюватись на користь правової норми, залишається, поки що не зникла.

Те ж саме слід сказати про право на свободу і особисту недоторканість, про право власності, про справедливість, про правову визначеність, про законність, про відповідальність держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад перед людиною, про право на справедливий суд тощо.

Основу принципу верховенства права складає засада, згідно якій установча влада народу є первинною порівняно з державною владою. Тому державні органи не можуть претендувати на здійснення установчої влади народу.

1. Слід погодитись з думкою, сформульованою С. П. Головатим: явище конституціоналізму у своєму первісному вигляді уособлювало втілення ідеї верховенства права шляхом запровадження інституційного механізму обмеження одноосібної влади монарха, у тому числі й на підставі визнання первинності верховенства суверенітету народу і похідного, вторинного характеру держави з її владними інститутами, яка підпорядковується суверенітету народу[516]. Ця ідея є плідною з огляду на те, що вона спрямовує пошуки змісту принципу верховенства права на врахування вісімсотрічного досвіду утвердження цього принципу в державно-правовому устрої.

Зазначена думка знайшла своє втілення у більш конкретних положеннях Конституції України, зокрема у ст. 5 Конституції, згідно з якою носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, якому належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Проте, у подальшому ідея первинності і верховності суверенітету народу не була чітко відображена в Конституції, що потягло за собою наслідки, які С. П. Головатий охарактеризував як руйнацію самого осердя українського конституціоналізму[517]. Йдеться про те, що в Конституції є положення, які можна інтерпретувати як визнання установчої влади народу, але в тексті Конституції вона (установча влада народу) та її здійснення чітко не відмежовані від державної влади та її здійснення.

Ідея установчої влади народу втілена у преамбулі Конституції, де зазначається на те, що Конституція України приймається Верховною Радою України від імені Українського народу. Ніде більше в Конституції акти Верховної Ради (закони, постанови тощо) не іменуються як такі, що приймаються від імені Українського народу. Навпаки, закони Верховна Рада приймає від свого імені як єдиний орган законодавчої влади (ст. 75 Конституції), що є гілкою державної влади (частина перша ст. 6 Конституції). Але цього виявилось недостатньо. І ось уже Президент України став претендувати на повноваження підписувати закони про внесення змін до Конституції і застосовувати стосовно цих законів право вето. Конституційний Суд України ці претензії Президента підтримав, посилаючись на те, що «процедура прийняття Верховною Радою України законів про внесення змін до Конституції України, визначена розділом XIII Основного Закону України, не передбачає окремого порядку підписання та оприлюднення таких законів»[518]. Звідси випливає, що у таких випадках повинен діяти загальний порядок, оскільки «Конституція України не містить застережень щодо неможливості здійснення Президентом України права вето стосовно будь-яких законів, прийнятих Верховною Радою України, в тому числі законів про внесення змін до Конституції України».

Зроблений Конституційним Судом висновок не відповідає дійсності, бо таке застереження є. Воно входить до змісту принципу верховенства права, закріпленого у частині першій ст. 8 Конституції України. Цей принцип застережує проти зазіхань держави, будь-яких її органів на установчу владу народу. Це стосується і вето Президента стосовно законів про внесення змін до Конституції.

С. П. Головатий правий, коли він, заперечуючи проти наявності у Президента повноваження підписувати закони про внесення змін до Конституції і застосовувати щодо них право вето, пише про те, що в теорії конституційного права існує доктрина про дві форми влади установчу та встановлену[519]. Але цей аргумент не має будь-якого правозастосовного значення, якщо ідея про такий поділ не буде визнаватись засадою, що входить до змісту принципу верховенства права, що має вищу юридичну силу порівняно не тільки із законами, а й з положеннями Конституції України. Отже, це треба визнати.

2. Але зазіхання держави на виключну установчу владу народу, ще більш істотне, ніж те, яке було здійснене Президентом України, повторилось з боку Конституційного Суду України. Йдеться про визнання Конституційним Судом України неконституційним Закону «Про внесення змін до Конституції України». Спочатку (рішенням у справі про повноваження Конституційного Суду України від 26 червня 2008 р.