Читати книгу - "Обережно: міфи!"

6 Оповідь Храбра існує у численних переписах, один з яких, зазначали дослідники XIX ст. (Труды... — с. XLI, XLII, L), список Московської духовної академії, «носить сліди залежності від глаголичного оригіналу», а найстарший знайдено «у збірнику 1348 року». Ми ж надалі користуватимемось так званим Савинським переписом, «знайденим Прейсом і Срезневським під час їхнього подорожування Далмацією в монастирі св. Сави» — звідси його назва. Вперше надрукований в «Журнале Министерства Народного Просвещения» (ч. 59) 1848 року (там само).

7 І. Срезневський у своїй доповіді «О древней глаголической рукописи, хранящейся в Кіевской Духовной Академии (то була «частина римського «миссала» у слов’янському перекладі на давню церковно–слов’янську мову, написаного юсовою глаголицею». — М. Л.)», виголошеній 1874 року на Київському археологічному з’їзді (1876. — с. 2–3), зазначав, що, попри певні відмінності, «не може не вразити у глаголиці присутність поміж буквами особливого дивного вигляду букв грецьких і не грецьких такого ж точно зображення, як і в кирилиці...» Пізніше Ізмаїл Іванович старанно розшукував давній латинський оригінал «мисс», вміщених у глаголичному рукописі, «і дещо встиг найти — найбільше у рукописах Паризької національної бібліотеки IX–X ст.» (там само. — с. 8).

8 Детально дослідивши особливості писемності Київської школи та з’ясувавши, що притаманні їй ознаки «трапляються не тільки у південних, а й у північних регіонах країни», С. Висоцький дійшов висновку, що «це свідчить про єдину київську писемну систему на всій території [Київської] держави. Навряд чи можна сумніватися в тому, що це була державна київська писемність.... Такий висновок, — зазначає історик, — є цілком правомірним і добре узгоджується з тим, що кирилівська писемність, як і всі пов’язані з нею явища, безперечно, просувалися на східнослов’янські землі з півдня (з Болгарії до Києва і далі) на північ, а не навпаки» (1998. — с. 190).

9 Це, можливо, й була так звана протокирилиця, котра, як наголошує С. Висоцький (1998. — с. 27), «значно старша за глаголицю».

10 І на думку Б. Рибакова (1952), «у II–V ст., в епоху полів поховань черняхівського типу, можна припустити існування серед венедсько–антських племен обширного племенного союзу полян, що охоплював території від Дніпра до Вісли і, ймовірно, був створений для боротьби з Римом».

11 На думку деяких сучасних дослідників, «взяття влади в Києві... Рюриковичами було головним контрнаступом язичницьких сил на християнство» (Дем’янов, 1994. — с. 35).

12 «Показово, — зазначає Л. Залізняк (Походження... — 1996. — с. 17), — що прибічники такого незвичайно давнього віку українців, як правило, аматори, а не фахівці–історики». На думку цього відомого історика, пояснюється ця обставина тим, що «фахівці розуміють неможливість довести безперервність культурно–історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку будь–якого історичного явища (держави, народу, міста, культурно–історичного регіону) методами історії чи археології».

13 За таких підходів українська історія зразу ж стає винятком із загальноєвропейської. А, як зазначає доктор філології Г. Півторак (Коли ж виникла... — 1996. — с. 271), «розглядати історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов’янства взагалі — це значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій». Небезпечність подібних «польотів» є самозрозуміла.

14 Однак саме такими вони були вже від самих витоків того «Союзу». Уже тоді, як зазначалося у постанові XII з’їзду РКП(б), «значна частина радянських чиновників у центрі й на місцях» сприймала його «не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як початок створення так званого «єдиного неподільного» (Двенадцатый... — 1923. — с. 648)...

15 Хвильовий, певно, мав на увазі відомий вислів В. Бєлінського про те, що росіяни — «спадкоємці цілого світу, не лише європейського життя, і спадкоємці по праву», наведений останнім у написаній в 1838 р. статті (Белинский, 1953. — с. 553) щодо повного зібрання творів Д. І. Фонвізіна та історичного роману М. М. Загоскіна «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году».

16 На думку Ф. Достоєвського (1888. — с. 361), до розпаду держави, ба навіть загибелі нації можуть призвести не лише суто «фізичні» фактори: «Якщо нації не житимуть вищими, безкорисливими ідеями і вищими цілями служіння людству, а тільки служитимуть одним лише своїм «інтересам», то загинуть такі нації поза всяким сумнівом, заклякнуть, знесиляться й помруть...»

17 На це звертали увагу й численні іноземці, а англійський дипломат Д. Флетчер дійшов висновку (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 256–257), що простий люд московський подалі від наук, літератури і навіть «усіх військових вправ», аби «легше було утримати їх у такому рабському стані, в якому вони зараз перебувають», а інакше — якби народ той «отримав якусь освіту і краще розуміння про Бога... навряд чи зносив би таке правління».

18 «Котошихін Григорій Карпович (бл. 1630–1667) — піддячий Посольського приказу. В