Читати книгу - "Пан Ніхто"

живими, то вбивця його напевно фігурує. І ця обставина автоматично ставить на порядок денний певні питання. Якщо у покійного, як я схильний припускати, була кадрова картотека його агентури, то де вона зараз? І чи не є справжньою причиною вбивства якраз бажання накласти лапу на цю картотеку? І якщо вона справді перейшла до іншого хазяїна, то чи не роздобув він її для того, аби тепер використати? Хто, як і навіщо — це лише підтеми тих основних питань, які чекають свого з'ясування і підказують, що операція, незважаючи на несподівану смерть її головного об'єкта, не закінчена.

Ґрунтовний огляд вілли, де мешкав Горанов, міг би кинути деяке світло на проблематику, що цікавить мене. Але говорити на цю тему — значить просто ділитися своїми мріями. Обшук лише одного-єдиного приміщення, — мається на увазі справжній обшук, педантичний і точний, — вимагає довгих годин напруженої роботи. А в мене немає можливості провести у цій віллі не те що години — навіть хвилини. Бо будинок усе ще зайнятий швейцарською поліцією. Між іншим, швейцарська поліція не грається. Добре підготовлений, добре оплачуваний і надійно підтримуваний суворими законами, місцевий поліцай діє енергійно. Звичайно, тоді, коли хоче діяти. І якщо злочинність ще не забруднила тут соціального побуту до такої міри, як у деяких сусідніх країнах, то причина цього — не в цілющому альпійському повітрі, а в міцній руці, що стискає поліцейський кийок.

Отже, весь нижній поверх вілли, де мешкав Горанов, знаходиться у розпорядженні властей. Що стосується другого поверху, то там, як і раніше, живе Пенев. Як тільки було виявлено злочин, Пенева справді розшукали в місті і викликали для довідки, але його алібі, як твердить і Флора, залізне. Під час замаху він був у одній кав'ярні, яку він часто відвідував і де весь персонал його знає.

Правда, залізним алібі звичайно володіють саме ті, кому воно найбільше потрібне. Але на користь Пенева свідчить і така обставина: з усіх можливих убивць Горанова Пеневу в найменшій мірі потрібне було вбивство, щоб досягти тієї чи тієї корисливої мети. Довірена особа покійного, він не раз залишався сам у віллі, щоночі перебував під одним дахом з її сплячим власником, отже, у нього було безліч нагод, щоб учинити можливий грабіж і не кривавити своїх рук.

Ясна річ, в очах поліції грабіж — не єдиний можливий мотив. І, по суті, гіпотезу про якийсь інший мотив підсунув властям якраз Пенев. Коли його запитали про можливі причини замаху, він не упустив сприятливої нагоди очорнити свою країну, натякнувши, що, мабуть, убивство є справою рук болгар і носить політичний характер. А це, в свою чергу, дає добру нагоду місцевій консервативній газеті вмістити черговий опус проти політики розрядки.

Отже, Пенев. Після того як Ганев остаточно згас, цілком природно на перший план виходить Пенев. І в тому немає нічого дивного, що саме Пенев успадкує якщо не майно, то шпигунську діяльність свого покровителя. Власне, як видно з вуличних пліток, Пенев не від того, щоб стати спадкоємцем і майна, він навіть намагається виставити перед властями свідчення нотаріуса, у якого Горанов мав намір зробити заповіт на користь свого квартиранта. Проте власті, очевидно, не вірять голим словам, потрібні документи, підписані і з печаткою, отже, — знову ж таки згідно з вуличними плітками, — майно покійного підлягає продажу на користь державної казни.

Отже, Пенев. Досьє цього чоловіка з довгастим обличчям і гострими очима я добре знаю. Свого часу він виїхав погостювати до дядька, що жив в Ганновері, й оголосив, що не збирається повертатись. Чергова мікроскопічна сенсаційка з черговим мікроскопічним повідомленням у місцевій пресі під звичайним заголовком «Вибрав свободу». З огляду на деяку освіту Пенева, свобода уявлялася йому як можливість вільно обпльовувати свою батьківщину з мікрофона радіостанції «Вільна Європа». Саме в цей час у Мюнхені перебував також Белев, займаючись розкриттям діяльності деяких людей навколо цієї установи. Зовсім мізерна участь Пенева в радіопередачах дає підставу припускати, що свою платню він заробляв активними зусиллями в інших напрямках. Зрештою, ці напрямки теж не становлять таємниці: зустрічі з болгарами, які тимчасово перебували на Заході, розмови, мізерні спроби роздобути у них якусь інформацію, а в окремих випадках і завербувати. Згодом Пенев зникає з горизонту, щоб через кілька років з'явитись у цьому сонному кварталі цього мирного міста як ад'ютант Горанова.

Жалюгідна біографія, яка повністю характеризує цю нікчемну людину. Але зовсім недостатня, щоб з'ясувати становище Пенева в останній час. Ад'ютант Горанова? В якому розумінні? Щоб служити йому партнером по вечірньому белоту? Старий міг би й без допомоги Пенева готувати чай і давати собі раду з податковою службою. Роль Пенева як можливого охоронця також під сумнівом. Він як своєю зовнішністю, так і функціями однаково далекий від домашнього пса. Залишається інше. Нав'язаний Горанову хазяями або ж добровільно прийнятий ним, Пенев був його помічником у шпигунській діяльності. Необхідна кваліфікація у нього є. До того ж він досить молодий і рухливий, щоб служити вдалим доповненням до цього дряхлого старого. Саме доповненням. Однак зараз, коли шефа не стало, доповнення, в свою чергу, перетворилося на шефа. І якщо Горанов з Пеневим справді керували якоюсь шпигунською секцією, то логічно припускати, що тепер вона буде повністю в руках Пенева.

Мої бідні спостереження крізь щілину штори, доповнені деякими уривчастими даними, що їх одержано від Бояна, створюють у мене уявлення про цього типа, у якого все гостре — починаючи від гострого носа, схожого на пташиний дзьоб, до гострого погляду невеличких очей, — як про досить тупий різновид людини. Одягається він з дешевою елегантністю, міняючи костюми двічі на день, хоч єдині приступні для нього світські місця — це кінотеатри і раз на тиждень кабаре «Мокамбо», яке у цьому сонному місті символізує розгул плотських пристрастей. Поза цим його вечори заповнюються, — принаймні так було донедавна, — партіями белота, а ночі, мабуть, еротичними видіннями, що навіюються програмою згаданого «Мокамбо» або чарами загадкової Флори. Одна-єдина його оригінальна риса — звичка смоктати незапалену цигарку, яку він через певний час викидає й замінює новою, також незапаленою. Хоч і це не бозна-яка своєрідність. Наскільки я пригадую, Борислав, утримуючись від куріння, користувався такими ж прийомами самообману. Тільки той з метою економії смоктав пустий мундштук.

Розмарі влітає у хол, стає переді мною на повен зріст, кладе собі руку на талію, неначе манекенниця у бойовій позі, і встромлює у мене настирливий погляд.

— Ця сукня з великими ліловими квітами чудово пасує вам, — кажу я, припускаючи, що вона