Читати книгу - "Пан Ніхто"

Але жінка залишає комплімент поза увагою й запитує:

— Чули новину? Вілла Горанофа піде з молотка.

— Чудово. Не розумію лише, чому мене повинна хвилювати ця подія.

— То ж розкішна вілла. Навіть коли не брати до уваги, що це також прекрасне капіталовкладення: ціни на майно весь час зростають.

— Я не маю потреби в майні.

— Але ж я маю.

— В такому разі залишається єдина дрібниця — мати гроші.

— Я вже говорила з батьком. Він міг би відпустити мені певну суму.

— Тоді чого ви чекаєте від мене? Поздоровлень?

— Допомоги.

Дійшовши до суті питання, Розмарі підсмикує сукню, — ці літні сукні страшенно мнуться, — кидається на диван, закладає ногу на ногу. Я пропоную їй сигарету, перш ніж вона сама попросить, і чекаю додаткових пояснень.

— Недавно ви простягли мені руку у скрутний момент… — починає жінка з дещо книжною інтонацією, заодно посилаючи у мій бік вдячний погляд і густий струмінь диму. — Ви знаєте, як я вам вдячна… і, мабуть, зрозумієте, що мені дуже незручно знову просити у вас допомоги… Але що вдієш, П'єре. Жінка, навіть така незалежна жінка, як я, інколи відчуває страшенну потребу опертися на когось…

— Мене тішить, що ваш вибір упав на мене. Сподіваюсь, однак, не в ролі жениха.

— Тут ви можете бути абсолютно спокійні. Можливо, цей сентиментальний вступ зайвий, бо йдеться про справу зовсім прозаїчну. Як я вже сказала, у мене є певна сума від батька. Припускаю навіть, що її цілком досить для покупки. Але уявіть собі, якщо, на біду, не вистачить.

— Уявити неважко. У ці часи інфляції…

— Я хочу попросити у вас в борг, якщо мого власного капіталу виявиться недостатньо.

— А коли і як ви мені сплатите? — запитую я невимушено, оскільки досвід навчив мене, що при оборудках кавалерська люб'язність не обов'язкова.

— Одразу ж і дуже просто: заставляю віллу під позику і повертаю вам борг.

— У такому разі, мабуть, я зможу дещо зробити для вас.

— О П'єре! Ви з кожним днем все більше зворушуєте мене! З цими словами, ризикуючи таки справді зім'яти сукню, жінка

кидається мені на шию. Потім, коли хвилююча сцена минає і все повертається на своє місце: Розмарі — на диван, а я — у крісло перед вимкненим телевізором, — я роблю спробу повернути квартирантку до реальності:

— Думаю, одначе, що ви трохи переоцінюєте свої шанси. Кажуть, що Пенеф також збирався купити віллу.

— Нехай збирається.

— Але він має деякі переваги… Хіба що ви поділите між собою ці переваги, попередньо взявши шлюб…

— Які переваги? — запитує Розмарі, зневажливо пропускаючи повз вуха згадку про шлюб.

— Він же там наймач.

— Це зовсім не перевага. Принаймні у Швейцарії.

— Чудово, — киваю я. — Тоді пішли.

— Поспішати нема чого. Аукціон аж через два дні.

Встрянеш несподівано в якусь ідіотську історію — зайдеш бозна-куди. Так у нас і з цим аукціоном. Торги мають відбутися у масивному старому будинку, пофарбованому охрою, як і всі подібні казенні установи, і розміщеному на Бубенбергу. Через два дні, у точно визначений час, тобто о другій годині після обіду, ми з Розмарі заходимо в зал номер три, де вже зібралося близько десятка торгових гієн, що годуються купівлею-продажем нерухомого майна.

Комісар-оцінювач стає за кафедру й оголошує перший за списком об'єкт, не наш, а якусь скромну хатину в якомусь глухому кварталі.

Комісар — кволий чоловік з аскетичним обличчям, у чорному костюмі; стоячи за кафедрою під прямим світлом з високого вікна, він скидається на священика, який виголошує проповідь, з тією різницею, що цей викликає повагу своїх прихожан не божим хрестом, а кістяним молотком.

— Бачите, — шепоче мені Розмарі, коли молоток коротким стуком сповіщає про кінець змагання на торгах. — Купили всього за п'ятдесят тисяч.

— Але то звичайнісінький барак.

— Не має значення, побачите…

Вона не докінчує фрази, бо ми помічаємо того, хто справді заслуговує на увагу: серед нечисленної публіки пробирається Пенев, стає недалеко від нас і дружньо вітає звідти Розмарі, на що вона відповідає з цілком зрозумілою байдужістю, ледь-ледь киваючи головою.

Завжди одягаючись на найвищому рівні простацького смаку, емігрант цього разу, мабуть, на честь урочистої події, перескочив самого себе. Він виряджений у спортивний костюм ящірково-зеленого кольору з ліловими смугами, у жовту клітчасту сорочку та галстук з великим вузлом і таким розгулом барв, який взагалі не піддається опису.

Другий у списку будинок майже такий самий убогий, як і перший; після короткої суперечки між двома торговими гієнами комісар різким ударом молотка фіксує купівлю за шістдесят тисяч.

— Бачите? І цей також… — шепоче мені Розмарі.

Та вона й цього разу не закінчує фрази і звертає свій погляд направо, де з'явилися ще два конкуренти, один з яких на голову вищий від оточуючих пігмеїв. То Ральф і Флора.

— Ця нахабна німкеня… — бурмоче квартирантка.

Однак за мить натягує на своє обличчя люб'язну усмішку, бо новоприбулі помітили нас. Зміїну усмішку, на яку Флора відгукується такою ж зміїною усмішкою. Щоб виграти бодай одне очко у цій дуелі на відстані, Розмарі бере мене під руку, немовби хоче сказати цим: «У мене є союзник», у той час як німкеня не може цього зробити, оскільки Бентон не настроєний на інтимності. Зрештою, я теж не в інтимному настрої, але хто мене питає.

Бідна моя квартирантка. Вона, видно, не здогадується, що Флора також розраховує на союзника. Або ж забула, що якби нам з американцем довелося сісти один навпроти одного рахувати наші гроші, то мені ліпше було б взагалі не виймати своїх.

Після ще двох незначних об'єктів настає нарешті черга й нашого. Комісар швидко показує виставлені у кутку знімки, — тут усі об'єкти представлені знімками, на які, звичайно, ніхто не завдає собі клопоту дивитись, тому що будинки завчасу оглянуті на місці. Потім комісар сухим офіційним голосом починає чітко перераховувати достоїнства вілли, її квадратуру і кубатуру, розміри саду, кількість дерев і все інше в цьому роді, а вкінці голосно вигукує:

— Початкова ціна — сто тисяч!

— Сто десять тисячі — відразу ж чую біля себе дзвінкий голос Розмарі.

— Спокійніше! — мимрю я. — Послухайте інших. А коли добавляєте, робіть лев'ячий стрибок, щоб збентежити їх.

Вона затискає губи, збагнувши, що поспішила, бо якраз у цю мить чути спокійну репліку німкені:

— Сто двадцять тисяч!

Настає пауза, під час якої оцінювач просить присутніх поспішати, бо ясно, що така вілла все одно не буде продана за таку малу суму. Однак присутні, маю на увазі гієн, вже зрозуміли, що боротьба тепер розгориться, тому всі мовчать, і лише якийсь дилетант,