Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

— Маретто! — покликав він тихим голосом.

Він відчув раптовий дрож — наче озноб охопив її. Він притиснув обличчя до подушок, так, що воно потонуло в її волоссі, ще вологому від дощу. Він притягнув її ближче, стискаючи в руках її струнке тіло, і тихий зойк вирвався в неї, стогін пораненого звіра, схлип без сліз.

— Маретто!

Більше він нічого не казав. Це було все, що він міг вимовити в цю мить, коли його серце било в груди, наче барабан. А потім він відчув, як її руки повільно відсторонюють його. Побачив її біле обличчя, її широкі застиглі очі за кілька сантиметрів від його власних, і вона відсунулася від нього до стіни, так само, по-дитячому згорнувшись клубочком на ліжку. Вона не зводила з нього очей, що лякали його. У тих очах не було сліз. Дівчина не плакала. Але її обличчя залишалося бліде, як тоді, коли Кент побачив її в кімнаті Кедсті. Жах і потрясіння частково зійшли з нього, і зараз її очі дивилися на Кента вже іншим поглядом. Це був погляд недовіри, що повільно зникала, змінюючись чарівним одкровенням. І він миттєво все зрозумів.

Маретта не очікувала, що він прийде до неї ось так. Гадала, що він утече від неї в ніч, рятуючись, мов від чуми. Звичним жестом вона піднесла руки, торкаючись навпомацки свого блідого горла, й самими вустами промовила слово, якого не здатна була вимовити вголос.

На свій подив, Кент усміхався, все стоячи на колінах. Він звівся на ноги, дивлячись на неї тим самим дивним, заспокійливим поглядом, у якому крилася безмежна сила. Цей погляд сповнював її кров хвилюванням. Спалах рум’янцю потроху зганяв смертельну блідість із її обличчя. Її вуста розтулилися, і вона дихала швидко, трохи збуджено.

— Я гадала… ви підете! — сказала вона.

— Лише з вами, — відповів він. — Я прийшов забрати вас із собою.

Кент вийняв годинника. Була рівно друга ночі. Він тримав його низько, аби дівчина теж могла бачити циферблат.

— Якщо буря триватиме, ми маємо три години до світанку, — сказав він. — Як скоро ви будете готові, Маретто?

Він усіма зусиллями намагався говорити тихим спокійним голосом. Це була напружена боротьба з самим собою. І Маретта була не сліпа, щоб цього не помітити. Вона встала з ліжка, все ще тримаючись обома руками за горло.

— Ви вірите… що я вбила Кедсті, — мовила вона через силу. — І прийшли допомогти мені… Відплатити за те, що я намагалася для вас зробити? Це так… Джимсе?

— Відплатити вам? — скрикнув він. — Я не зміг би розрахуватися з вами й за мільйон років! У той день, коли я вперше зустрів вас у лікарні, ви повернули мені життя. Ви прийшли до мене, коли вже остання іскра надії згасла. Я завжди віритиму, що помер би тієї ночі, якби не ви. Ви врятували мене.

Я кохав вас з тієї миті, як побачив, і вірю, що тільки кохання підтримало в мені життя. А потім ви прийшли до мене знову, туди, крізь бурю. Відплатити вам! Я не можу. І ніколи не матиму такої можливості. Адже те, що я начебто вбив людину, не мало для вас жодного значення. Ви прийшли все одно. І коли прийшли, готові були вбити — заради мене. Я не намагаюся пояснити собі ЧОМУ! Але ви це зробили. Ви були готові вбити. А сьогодні… я готовий вбити — заради вас! Я не маю часу думати про Кедсті. Я думаю про вас. Якщо ви вбили його, я просто кажу собі, що ви мали на те досить вагому підставу. Але я не вірю, що Кедсті вбили ви. Ви не могли зробити цього — тільки не цими руками!

Раптом він потягнувся й ухопив їх, зімкнувши пальці на зап’ястках так, що її кисті опинилися поверх його — маленькі, з точеними пальцями й м’якими долонями, гарні кисті.

— Вони не могли! — гаряче скрикнув він. — Богом клянуся, не могли!

При цих словах її очі й щоки спалахнули.

— Ви вірите в це, Джимсе?

— Так, так само, як ви вірите, що я не вбивав Джона Барклі. Але весь світ налаштований проти нас. Тепер уже — проти нас обох. І ми вдвох маємо відшукати шлях до вашої прихованої долини. Розумієте, Маретто? І я… гадаю, я радий цьому.

Він обернувся до дверей.

— Ви будете готові за десять хвилин? — спитав він.

Вона кивнула.

— Так, за десять хвилин.

Він вибіг у коридор і спустився по сходах, аби замкнути вхідні двері. Потім повернувся до своєї схованки під дахом. Він відчував, як у його крові розгоряється дивний божевільний шал, адже перед лицем сьогоднішньої трагедії саме лише божевілля здатне було надихнути його, розливаючи екстатичне збудження по венах. Смерть Кедсті відсунулася на задній план, її заступило дещо важливіше — те, що з цієї години він мав битися за Маретту, що відтепер вона належить йому і має піти з ним. Він кохав її. Ким би вона не була і що б не скоїла, він кохав її. Дуже скоро вона розповість, що трапилося в кімнаті внизу, і все стане на свої місця.

Але крихітна часточка його