Читати книгу - "Антон Великий"

— Може, й хочу, — погоджуюсь я.

Уле вдячно всміхається, виймає з кишені складений аркуш паперу. Папір бузкового кольору, я відразу впізнаю його — на такому ми писали листівки вранці.

Уле декламує:

Ти мов квітка

Без колючок,

Добра, наче собача…

Він на мить замовкає, вичікувально дивлячись на мене.

— Ну? І це все? — питаю я.

Уле киває.

— Подобається?

По-перше, як на мене, вірш надто короткий. Якщо Уле планує стати поетом, то мусить навчитися писати довші поеми. Оплата ж поезії порядкова, як мені здається.

— Ну, незле, — кажу я. — Але виразно відчувається незавершеність.

Уле не зводить очей з папірця. Я бачу його розчарування.

— Я не зумів нічого більше придумати, — зітхає він.

Я підбадьорливо ляскаю його по плечі, як добрий друг, бо ж так і є.

— А куди поспішати… У тебе все життя попереду, щоб навчитися добре писати.

Уле хитає головою і мовчить.

Цього вечора ми дуже ефективно вигулюємо Арнольда. Надворі удвічі морозніше, ніж учора, тож і час прогулянки можна скоротити наполовину.

Арнольд, на щастя, не має нічого проти.

— А ви, до речі, граєте в гольф? — питаю я, штовхаючи візок засніженою доріжкою навколо футбольного поля.

— Гольф? Ні, ніколи не мав на таке часу.

Арнольд якийсь час мовчить, а потім додає:

— Тепер пригадую, що така гра мені не надто подобалася.

— Справді? — встряє Уле.

Арнольд киває.

— Моя дружина… вона розумілася на цьому — завжди прагнула жити сьогоднішнім днем. А я… гай-гай…

Я вражено дивлюся на старого.

— Але ж ви зуміли стати багатим! Таким варто пишатися!

— Гм… Можливо, — завагався Арнольд. — Іноді мені здається, що я міг би почуватися щасливішим, якби був таким, як Сіґне… Вона завжди сама управляла своїм життям. Я ж дозволив грошам управляти моїм…

Що за дурниці! Гроші не можуть управляти життям людей, думаю я. Точнісінько так само, як не можуть управляти нашим життям, скажімо, тостерниці. Це — усього лиш дурня, вигадка поетів.

— Звісно, гроші приносять багато приємного, — говорить Арнольд. — Але не рятують від старості, коли ніхто не приходить у гості.

— Івонна вас не провідує? — питає Уле.

— Зрідка, — хитає головою Арнольд. — Вона залишила мені для розради собаку, та… мене не надто цікавлять собаки. Мені цікаві люди, — старий зітхає. — Добре, що Софія навідується…

Від згадки про Софію Арнольд усміхається.

— Не можу сказати нічого поганого про Івонну. То, певно, моя вина, що вона стала такою. Я ніколи не мав на неї часу.

Дуже незвично слухати, як дорослі зізнаються у своїх помилках. Дивне відчуття, направду. Мені раптом стає шкода Арнольда, він надто суворий до себе.

— Хіба Івонна не отримала всього, чого бажала? — обережно розпитую я.

Можу закластися, що Івонна об’їздила всі чудові південні краї.

— Не певний, — відповів Арнольд.

Коли ми трохи згодом ввалюємося в дім з інвалідним возиком і Арнольдом, я — не знати й чому — згадую про велетенського доісторичного ірландського оленя з такими гігантськими рогами, що він не міг пересуватися у лісі і тому вимер як вид.

Але нам таки простіше.

Тато з Анною, видно, вирішили не згадувати вчорашньої сварки. Коли я повертаюся додому, вони питають лише про найнеобхідніше: «Чи не треба випрати твою білу сорочку перед весіллям?», «Ти не забув приміряти вихідне взуття, чи не виріс з нього?»

Мене таке влаштовує. Звісно, влаштовує. В ігри «ніби нічого не сталося» уміють грати багато людей.

— Якщо підібгати пальці, можна ходити, — кажу я квасним тоном.

— Треба купувати нові? — питає тато.

— Та ні, нащо викидати на мене гроші, — буркаю я.

Тато зиркає на мене, але мовчить.

А я, підбадьорившись, бурчу далі.

— На сорочці маленька дірочка, але її ніхто не помітить, якщо я притискатиму руки до тіла — увесь час…

Усе, що я базікаю, брехня, але так приємно брехати.

— То як, потрібні тобі гроші чи ні? — тато намагається говорити спокійним, буденним тоном.

— Та ні! Гроші мені більше НЕ потрібні! Я знайшов роботу в гольф-клубі.

— Роботу?

Тато приголомшений.

Я сіпаю назад головою, мовби відкидаючи волосся.

— Дехто називає це дитячою працею, але…

Тато швидко й мовчки виходить з кухні.

Увечері я рано замикаюся у своїй кімнаті. А коли тато з Анною починають свої танці під «Дідуся…», я так дратуюся, як ніколи досі.

«Дідусь мій вміє танцювати ще з юних літ…» — блеє з динаміків старечий голос.

Ха! Зате мій тато не вміє, думаю я і зловтішаюся наперед, як тато видурнюватиметься у своєму прибацаному смокінґу.

Ой, гірко він мене розчарував! Чоловік одружується, викидає на весілля гроші, купує нікому непотрібний майонез і витрачає купу туалетного паперу, анітрохи не думаючи про сина.

Такі вчинки треба заборонити.

І хоч я злий та роздратований і почуваюся упослідженою дитиною, дуже швидко відчуваю втому. (Це, мабуть, із трудовим життям пов’язано.) Прочитавши ще раз листа від адвоката, я скручуюся під ковдрою калачиком. Уже майже засинаючи, раптом згадую: я ж не повідомив новин Іне!

Сон миттю кудись запропадається, і я, збуджений до краю, сідаю на ліжку. Тривожно намагаюся відкрутити думки назад і згадати, що востаннє написав Іне.

І лякаюся ще більше: я і вчора забув їй написати! Іне, моїй коханій! От лихо, як я міг? Вона ж неодмінно подумає, що я закохався у Софію!

Серце гупає, я виймаю мобільний, роблю селфі своєї усмішки й натискаю «надіслати».

Аж тоді дивлюся на годинник. Якщо Іне вже спить, то побачить фотку завтра вранці.

Іне не спала.

«ЗВІДКИ В ТЕБЕ ЗАСМОК НА ШИЇ?» — пише вона капслоком.

Я аж гикаю від переляку. Катастрофа! Я зняв шовковий шалик! Мимоволі хапаюся за шию і з відчаєм відписую:

«Я все поясню!»

Але Іне не дає мені такої можливості.

«ЗАБУДЬ!»

КОХАННЯ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ

Я чомусь собі думав, що багатії завжди прокидаються усміхнені. Але не все так просто.

Я прокидаюся з відчуттям, що несправедливо образив надто багато людей.

Звісно, найгірша ситуація з Іне. Ану ж вона не захоче більше бути моєю коханою? Я ж вірю, що кохатиму її до кінця свого життя!

І ситуація з татом та Анною не найліпша. Учора я почувався майже чужим.

До того ж упевненість, що я й сам дам собі раду, сьогодні значно похитнулася. Так, я досі злий, що Нільс і Кароліна не погодилися з моєю пропозицією ділити надприбуток між собою. Значно приємніше було б, якби ми й надалі залишалися друзями.

Я насилу вилажу з ліжка, знаходжу в шафі бавовняні штани, натягаю светр. Тато з Анною уже поїхали на роботу. Я снідаю, почепивши на груди кухонний рушник, щоб не вибруднити єдиний робочий одяг.

(Але маю чим себе розрадити, бо в найближчому майбутньому мої шафи розпиратиме від одягу, який мені щодня викладатиме особистий лакей.)

Уже навчений попереднім досвідом, уважно оглядаю себе в дзеркалі перед виходом з дому.