Читати книгу - "Антон Великий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уже перед дверима гольф-клубу я впевнююся, що шовковий шалик — дуже добра ідея. Відчиняти клуб своїм ключем немає потреби. Тереза вже стоїть на порозі й прискіпливо спостерігає за роботою снігоочисного автомобіля.
— Привіт, Арчі! — вітається вона, побачивши мене.
Я здригаюся (вигадані імена дуже швидко вилітають з голови). Тереза міряє мене поглядом з ніг до голови й стримано киває. Очевидно, мій прикид схвалено.
І ось починається трудове життя. Цілком ненапружене, мушу зізнатися. Сьогодні в клубі небагато людей. (Тереза, як на мене, цілком могла б і сама з усім упоратися.) Я стою за стійкою ятки, продаю три лимонади й два м’ячики для гольфу. Тереза, тим часом, клацає на комп’ютерній клавіатурі в офісі поруч.
Між лимонадом і м’ячиками я пишу смс-ку Іне. Уже не одну їй надіслав. Розповідаю про Уле й пилосмок, про блискітки й про Софію, в яку я зовсім не закоханий. Посилаю серденька. Аж тридцять! Але відповіді нема. Пишу останню смс-ку, перш ніж заховати мобільний до кишені: «Я, до речі, успадкував гроші. Просто, щоб ти знала».
Потім я продаю ще один лимонад і майже годину спостерігаю, як чоловік з пишними вусами Айнштайна б’є по м’ячику.
А Тереза клацає та й клацає на клавіатурі.
За якийсь час я думаю: треба брати себе в руки, чому б не зосередитися на чомусь приємному? І відразу ж починаю зосереджуватися, примовляю сам до себе: «Гроші — головне» і «Мисли масштабно». Шепочу, щоб ніхто не почув, слова «кон’юнктура» і «вітаю».
Як не дивно, нічого не допомагає.
Виймаю з кишені мобільний, на випадок, якби не почув дзеленькання Іненої смс-ки.
Марні мої сподівання. Хоч би якусь крапку надіслала, чи що…
І що тепер? Я думаю-думаю, і раптом у голові зринає дивацька ідея. А може, таки спробувати написати вірша татові й Анні? Або ще ліпше: пісню? Пригадую, якось на уроці музики написав реп і отримав за нього четвірку.
Не обманюйтеся: я усе ще злюся на весільну пару. Однак, якщо мій рідний тато одружується зі своєю рідною Анною, то мушу ж я хоч щось їм подарувати.
Тому виймаю з принтера під стійкою білий аркуш паперу, беру ручку й важко зітхаю, ще й не взявшись до віршування.
Починаю з пошуку слова, яке римується зі словом «весілля». А це не просто. На думку спадає лише «зілля» й «бадилля». А хотілось би чогось більш високочолого.
Я підпираю голову руками й чекаю, доки на мене зійде натхнення. Натомість вчувається лише різдвяна колядка. Сама звідкись лізе мені у вуха.
Гм, думаю я. А що, як узяти вже готову різдвяну пісню і замінити деякі слова словами, котрі пасують до теми весілля?
Гм… є ж така народна пісенька: «На стодолі сидить наречена з горщиком куті різдвяної»?
Але ні, треба, щоб кутя була зимово-канікулярною. «Наречена й гном різдвяний» — також ніяк не годиться.
А може: «Я такий щасливий кожного весільного вечора»?
Теж погано… Надмір весільних вечорів — це зле. Не женитися ж татові кожних вихідних з новою нареченою!
Зрештою, я пишу на аркуші: «Красна невіста», — замість «Красна земля», як у псаломі. Але й це анітрохи мені не подобається.
Я знову важко зітхаю. Відчуваю, як катастрофічно бракує натхнення. (Десь-колись я читав, що письменники можуть годинами на нього чекати. Уявляєте, скільки часу доведеться чекати звичайним людям?)
Мої думки дуже скоро перекочовують знову до Іне. Я малюю кілька серденьок. Моя кохана… раптом мене пронизує думка, яка раніше щось навіть не спадала до голови: може, просто їй зателефонувати?
В офісі Терези тихо, біля каси — нікого. Чим не слушна мить! Хоча телефонувати в Ісландію, мабуть, нівроку дорого!
Я наважуюся. Швидко набираю номер Іне, схвильовано чекаю. І звісно ж: її автомат-відповідач озивається холодним жіночим дикторським голосом, зачитує цілу купу цифр.
Я терпляче чекаю на звуковий сигнал. Бо ж треба щось сказати. Насправді, дуже багато треба сказати.
Але, як завжди, мусить щось завадити. Айнштайн з вусами сідає на канапу просто біля рецепції. Як це типово!
Хай Іне не є таємною коханою, але я зовсім не налаштований звірятися в коханні перед цілком чужими людьми.
Я щодуху кидаюся в туалет за кутом, встигаю забігти в кабінку ще до звукового сигналу Іненого автовідповідача.
— Я тебе кохаю, — шиплю у телефон. — Чуєш?
Ясна річ, відповіді я не сподівався. Тому невимовно дивуюся, коли поблизу озивається жіночий голос.
— Е-е… справді?
Розгублено зиркаю на мобільний. Ні, голос не з телефона. І належить він однозначно не людині, яка звикла до зізнань у коханні в туалеті гольф-клубу. Господи, це ж Тереза! У сусідній кабінці!
Мене охоплює паніка.
— Ні, ні, ні! — розпачливо кричу я Терезі, а тоді знову розгублено дивлюся на мобільний, бо тепер скидається на те, ніби я зовсім не кохаю Іне.
Я знову волаю в слухавку:
— Я кохаю тебе ще більше, ніж раніше!
Тереза спускає воду.
Щойно двері хряснули за нею, я поволі сповзаю по стіні. Мені бракує повітря.
Mamma mia! Спершу я витріщався на її ґудзики-малинки на цицьках, а тепер ще й це?!
— Я телефонував своїй коханій, — майже пищу я, заглядаючи до Терезиного офісу.
Вона міряє мене поглядом з голови до п’ят і зовсім не всміхається. Ще й простягає мені знайомий списаний аркуш паперу.
— «Красна невіста», — вголос зачитує Тереза. — Це теж коханій?
— Ні, — перелякано бурмочу я. — Це для іншої нареченої.
Рятуй, хто може! Тепер це звучить так, начеб я, як то кажуть, у кожному порту маю по нареченій, начеб я бабій, котрий тільки й знає, що бігає за спідницями. Справжній тобі «казанова»!
Я хочу пояснити, що мова йде про татову наречену, це ЙОГО наречена «красна», однак усвідомлюю, що все лиш зіпсую остаточно.
— Я… е-е… пишу вірші, — белькочу я. — Про одруження й таке інше.
— Он як?
— Так, я… трохи такий старомодний.
Тереза суворо дивиться на мене. Мабуть, вважає мене скоріш зовсім не модним і аж ніяк не дорослим.
Я продираю захрипле горло.
— А ще я маю купу грошей, — бовкаю я.
ПРО СОБАК І ЧОЛОВІКІВ
Коли ми з Уле дзвонимо надвечір у двері Арнольда, нам відчиняє Софія. Мабуть, недавно повернулася з тренувань верхової їзди, бо досі взута в чорні верхові чобітки.
Ще в коридорі ми відчуваємо, як пахнуть на всю хату круасани. А ще я відчуваю, як «красно» й спокійно буває без «красних» наречених і непорозумінь у туалетах гольф-клубу. Нарешті я можу вільно зітхнути.
— Принеси мені, будь ласка, окуляри, Софіє! — чується голос Арнольда. — Вони в гостьовій кімнаті.
Софія кричить «ок», тягнучись до клямки за моєю спиною. Я розшнуровую черевики й загороджую їй коридор.
— Я можу принести, — усміхаюсь я, бо ж іноді буваю «джентльменом».
Доля насправді дуже несправедлива. Вона не прихильна до джентльменів.
Увесь такий милий і привітний, я відчиняю двері й наступаю на розв’язану шнурівку. Не встигаю й оком зморгнути, як впадаю просто в кімнату, налітаю на щось тверде й гладке, яке з хрускотом падає на підлогу.
Хрускіт аж відлунює від стін.
Я теж падаю на підлогу, але хрускочу не так загрозливо.
Якусь мить лежу, паралізований хвилею страху. Потім підводжуся, поволі озираюся на катастрофу, яку спричинив.
А там справді катастрофа! На підлозі лежить гола жінка. Цицьками догори, ще страхітливіша, ніж досі здавалася. Гладка, тверда й, без сумніву, холодна, мов крига.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон Великий», після закриття браузера.