Читати книгу - "Останній дон"

Піппі почав дуже здалеку. Почекав, поки взяли замовлення, а потім проказав:

— Ґроневельт розповів мені про цю шахрайську оборудку. Знаєш, за тих хлопців, яким ти завізував кредит, відповідаєш ти.

Фуберта клявся, що за ним ані під нігтем провини, і Піппі, широко посміхаючись, по-приятельськи поплескав його по плечах.

— Бреши більше, Денні. У Ґроневельта є плівки, і ти зі своїми друзяками влип. Ти вскочив у велику халепу, але справу можна залагодити, якщо повернеш гроші. Може, мені навіть пощастить залишити тебе вербувальником.

На підтвердження своїх слів Піппі витяг світлини чотирьох лобуряк.

— Ось твої хлопці, і саме тепер вони викладають усе, що знають і чого не знають. Усе лайно почепили на тебе. Вони розповіли нам про гру на дві команди. Тож принеси свої чотириста тисяч, і матимеш спокій.

— Звісно,— сказав на те Фуберта, — їх я знаю, але це хлопці затяті, такі не розколюються.

— Їх розпитують Клерікуціо, — уточнив Піппі.

— Холера!— скривився Денні.— Я не знав, що готель їхній.

— А тепер знаєш. Якщо вони не отримають свої гроші назад, матимеш мороку далі нікуди.

— Мені треба вийти,— сказав Фуберта.

— Ну що ти,— заперечив Піппі,— посидьмо, качка по-пекінському така смакота. Слухай, усе можна поправити, тут нема ще трагедії. Пошахрувати кортить усім, чи не так? Поверни гроші, й по всьому.

— У мене немає ні цента,— пояснив Фуберта.

Піппі вперше дозволив собі роздратуватись:

— Тобі слід бути трошки чемнішим. Віддай сто тисяч, а ще триста ми поставимо на твій маркер.

Фуберта пережовував запечене в качці яблуко і обмірковував пропозицію.

— Зможу віддати п'ятдесят,— нарешті сказав він.

— Дуже добре, чудово,— похвалив його Піппі.— А решту ти зможеш віддати, не беручи платні за вербування готельних клієнтів. Правильно?

— Гадаю, що так.

— Тоді не суши більше голови, насолоджуйся їжею,— сказав Піппі. Він загорнув шматок качки у налисник, вмочив його в чорну солодку підливу і подав Фуберті. — Пальчики оближеш, Денні. Їж. Справи облишмо на потім.

На десерт вони їли шоколадне морозиво і при цьому домовились, що п'ятдесят тисяч Піппі забере у Фубертиному бюро подорожей після робочого дня. Рахунок за обід Піппі підсунув до себе і розрахувався готівкою.

— Денні,— сказав він,— ти зауважив, що в китайських ресторанах у шоколадне морозиво додають багато какао? Ніде не куштував кращого. Знаєш, що мені здається? У першому китайському ресторані в Америці був неправильний рецепт, а ті, що відкрилися згодом, просто скопіювали перший помилковий рецепт. Чудове! Чудове шоколадне морозиво.

Одначе всі свої сорок вісім років Денні Фуберта був пройдисвітом аж ніяк не на те, щоб не вміти розбиратись у ситуації. Попрощавшись з Піппі, він пірнув у підпілля, давши знати, що поїхав збирати гроші, які заборгував готелеві «Ксанаду». Піппі не здивувався. Фуберта вдався до звичайної в таких випадках тактики. Він зник, щоб домовлятися, перебуваючи в безпеці. Що означало: грошей у нього немає, і на преміальні нема чого розраховувати, якщо Вінсент і Піппі не вирвуть чогось у своїх підопічних.

Піппі підрядив кількох людей з Бронкського анклаву прочесати місто. Пустили поголос, що Денні Фуберту шукають Клерікуціо. Минув тиждень, і Піппі дратувався все більше й більше. Йому годилося б знати, що вимога повернути гроші тільки насторожить Фуберту, що Фуберта добре вирахував, що на тих п'ятдесяти тисячах не заспокояться, навіть якби він справді мав такі гроші.

Ще через тиждень Піппі урвався терпець, отож, коли в ході подій намітився перелом, він діяв рішучіше, ніж того вимагав здоровий глузд.

Денні Фуберта виринув у невеличкому ресторанчику на околиці Вест-Сайду. Його власник, солдат «родини» Клерікуціо, швиденько дав знати про це по телефону. Піппі під'їхав якраз тієї миті, коли Фуберта виходив з ресторанчика, і, на подив Піппі, вихопив пістолета. Фуберта був тільки злодюжка і досвіду у володінні зброєю не мав, тож послав кулю в білий світ. Піппі всадив у нього п'ять куль.

Ця сцена відбулася за кількох несприятливих обставин. По-перше, були свідки. По-друге, перше ніж Піппі встиг здиміти, над'їхала патрульна машина. По-третє, Піппі зовсім не збирався стріляти, він мав намір заманити Фуберту в безпечне місце. По-четверте, хоча це вбивство можна було подати як самооборону, деякі свідки стверджували, що Піппі стріляв перший. Усе зводилося до старого як світ трюїзму: закон більше загрожує тобі, коли ти невинний, аніж коли ти завинив. Як на лихо, на пістолеті Піппі був глушник, який він поставив, готуючись, звісна річ, тільки по-товариському погомоніти з Фубертою.

Справі посприяло те, що Піппі прекрасно зреагував на катастрофічну появу патрульної машини. Він не намагався пострілами розчистити собі шлях до втечі, а дотримувався усталеної лінії поведінки. Серед Клерікуціо панувало суворе правило: ніколи не відкривати вогонь по слугах закону. Піппі й не відкривав. Він випустив пістолета на бруківку і послав його ногою геть якнайдалі. Мирно дозволив себе заарештувати і повністю заперечив свою причетність до покійника, що простерся за кілька кроків від нього.

Такі непередбачувані оказії були передбачені, існував і план, як виплутатися з халепи. Зрештою, попри всю ретельність підготовки, лиха доля завжди могла втяти недобрий жарт. Піппі, здавалося, потрапив у тайфун безталання, а все ж знав, що йому треба тільки розслабитись, що він може покластись на «родину» Клерікуціо, яка візьме його на буксир і відтягне до берега.

Передусім на світі існували високооплачувані адвокати, які мали б домогтися звільнення його на поруки. Відтак були судді та прокурори, яких можна переконати, щоб вони рішуче стали на захист правил чесної гри; були свідки, у яких раптом ставалися провали в пам'яті; були несхитні й незалежні американські присяжні, які, коли їх трохи підбадьорити, відмовляються осудити людину, бо не хочуть догоджати владним структурам. Солдатові «родини» Клерікуціо нема потреби скаженіти, мов пес, і вибиратися з халепи за допомогою пострілів.

Хай там як, а Піппі Де Лені вперше за час тривалої служби «родині» довелося стати перед судом. Але звичайна стратегія стосунків із законом вимагала, щоб на суді були присутні його дружина і діти. Присяжні мали знати, що від їхньої ухвали залежить щастя ні в чому не винних членів сім'ї. Дванадцять випробуваних і справедливих чоловіків і жінок мали піддати свої серця випробуванню на твердість. «Обґрунтований сумнів» був справжньою знахідкою для охоплених жалістю присяжних.

На суді полісмени засвідчили, що не бачили, щоб Піппі мав пістолет чи копав його ногою. Троє свідків не могли впізнати підсудного, ще двоє