Читати книгу - "Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо"

– Що саме? -  з повним нерозумінням запитала я. 

– Робиш вигляд, що я тобі подобаюся, якщо це не так. Може досить грати Аделі, - з натиском відповів він. 

І що ж такого буде в майбутньому, що Рент так подумає. Дивно, у нас завжди були хороші відносини. Невже було щось ще, чого я не врахувала, можливо був момент, коли я використала його. Але я ж не могла бути настільки жорстокою? 

Мені потрібно відповісти чесно. 

Хоча тепер я подумала про ще дещо. Рент теж матиме змогу побачити мої спогади і почувши мою відповідь зараз, він не може подумати не правильно у майбутньому. Тоді невже спогади про страхи одне одного, які ми побачимо просто стираються, чи що? 

–  Це не так, – твердо відповіла я, зустрівшись з його сірими очима, які зараз колючим поглядом жалили мене. – Ти справді подобаєшся мені, але я не хочу з тобою зустрічатися. – впевнено сказала я, вже не встигнувши відповісти на його німе питання. 

– Вибач що?

Відповісти прийдеться тій мені. І чому цей страх не записали в майбутній. Тому що далі буде потрібна ситуація?

Елевонда. Лівє, звучить так, наче вона зобов'язана зустрічатися з тобою, якщо ти їй подобаєшся або їй забороняється використати тебе, якщо цього потребує справа. Наче ти не знаєш нашу Аделі. 

Олів'єрент. Я не це мав на увазі тоді, Еллі. 

Елевонда. А ще ти звинуватив її у тому, що вона грає, як ти взагалі міг так її образити!? 

Олів'єрент. Каюсь. Винен, але про що я ще міг подумати?

Елевонда. Та навіть не знаю… 

Часу на роздуми не залишалося, бо мене перенесло в наступний страх.    

Приміщення в якому опинилася було в замку Фенлерсів, я виглядала на декілька років старшою ніж є зараз. Це було майбутнє. Цікаво, чого я буду боятися? В наступну мить я стала собою. І знову був Рент, тільки тепер сварка. Хто б сумнівався, після попереднього страху, вже нічого б не здивувало.

– А що ти хотів я попереджала, що ми не вживемося, що ти від мене хотів? – розлючено шипіла вона. 

– Видно, занадто багато, Аделардо, – з гіркотою промовив він. 

– Я тобі нічого не обіцяла, – відповіла спохмурніло. 

– Справді, у тебе наскільки погана пам’ять?

– Знаєш що, мене нічого тут не тримає. Прощавай, Рент.

– І скільки ти разів так казала, ти завжди будеш повертатися до мене, моя паро, – його голос звучав так, що її обдало морозом навіть у реальності, наче він психопат чи сталкер якийсь. 

Раптово прийшовши до тями, вона ще довго старалася вдихнути нормально. І що це тільки що було? Хоча ясно я боюся стати залежною від цього зв’язку, а ще я була впевнена, що ми не підходимо одне одному, хоча зараз те що я бачила викликало у мене лише усмішку. Зараз це здавалося нісенитницею, хоча час розставить усе на свої місця. 

Я опинилися знову в тому самому приміщенні. Що ж, а тепер найважливіше і найскладніше, те що боюся зараз.

– Ти зможеш перебороти їх Аделардо, - почула голос Хальденс. - Звичайно, якщо у тебе вистачить сил, - закінчила вона знущальним тоном.

– І що ж для цього потрібно? -  ледь усміхнувшись запитала я. 

– Нічого, лише твоя згода, - мене пересмикнуло, бо я згадала рядок однієї з улюблених пісень Анджелі в майбутньому - Muse “Compliance” 

– Хай буде так! - я була впевнена, що вона змахнула рукою. 

– Як це в стилі Аві, - розсміялася вона. – Тельмі альє соро!

– Це мовою оригіналу? -  перепитала я

– Ні це означає, твою клятву прийнято, - тихо відповіла вона. 

Я опинилася в незнайомому місці, схожій на залу. На перший погляд тут нікого не було, але ось від стін почали відділятися тіні людей. Кожен з них щось говорив і спочатку не виходило почути, що саме або просто не хотіла чути.

– Ти ні на що не здатна.

– Мені хочеться проклясти день в який ми зустрілися.

– Ти не заслуговуєш на те щоб називатися моєю подругою.

– Ти заслуговуєш лише на самотність. І хай…

– Замовкніть, –  прокричала я голосам. –  Це неправда, будь ласка, замовкніть, -  прошепотіла я опустившись на коліна. 

Але вони продовжували говорити одне й те саме, їх було так багато і вони оточували мене щільним кільцем. Я відчувала себе беззахисною і жалюгідною. А це відчуття яке найбільше ненавиділа.

Рішуше зірвалася з підлоги і впевнено подивилася на Тіні, які оточували мене, мій погляд виражав щось таке темне і моторошне, що думаю я б злякалася, побачивши себе в дзеркало, але зараз це було неважливо. 

– Я знищу вассс дурнуваті тіні. Я зроблю все, щоб від вас нічого не залишилося.

На мить вони застигли, а потім налетіли на неї зі ще більшим натиском. Від хвилювання Аделі й сама не зрозуміла як перейшла на роздуми від третьої особи, як це ставалося з нею у таких ситуаціях. 

Їй не залишалося нічого як знову опуститися на підлогу і завмерти, наче статуя.  Вони хотіли зламати її. Але не була б вона Аделардою Фрейлез, якби здалася, вона повинна довести, що справді на щось здатна. Вона справиться чого б це їй не коштувало.

Знову піднялася з підлоги, очі палали рішучістю і азартом, от тільки, що робити не знала. Так і стояли. Тіні чомусь боялися підійти ближче. 

– О монте, але я дурна. І як можна було забути перевірити чи є тут магія, -  важко зітхнула я, знову починаючи думати від себе. 

Як я зрозуміла чари на них діяти не будуть, а якщо. Згадала завдання Анджелі і сказала:

– Моґадиш, шпага.

Я хижо посміхнулася дивлячись на тіні, які знову напали. Але тепер я була готова. Я не боялася вдаряти їх, не дивлячись хто стояв переді мною - це не важливо. Головне перемогти їх, я відчула як дивне відчуття ненависті огортає мене і з'явилося бажання знищити їй усіх.