Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Незабаром машина зупинилася біля нашого будинку. Я подякувала йому і, трохи подумавши, запропонувала:

- Може, зайдете на чай?

Він задумався на мить, а потім кивнув.

Ми увійшли в будинок, зняли верхній одяг, і я запросила Олега у вітальню, сама ж пішла на кухню.

- Любите читати? - пролунав його голос із кімнати.

- Так, - відповіла я, ставлячи чайник на плиту. - Для мене це оптимальне хобі.

Незабаром я принесла чай і вазочку з печивом. Ми сіли один навпроти одного, і я відчула легке збентеження, коли наші погляди перетиналися.

- Олег... - почала я, не знаючи його прізвища.

- Можна просто Олег, - здається, він зрозумів моє замішання.

- Так... - Я невпевнено посміхнулася. - Ви надовго в нашому місті?

- Поки не закінчу тутешні справи, - його відповідь була все такою ж лаконічною.

Я кивнула, переводячи погляд на вікно.

- А чому тебе називають Ліною? - його запитання застало мене зненацька.

Я повернулася до нього, відчуваючи легке замішання, але все ж таки відповіла:

- Коли мене привезли додому з пологового будинку, Ігор першим прибіг до мами. Він запитав, як мене назвали, але, оскільки йому було лише два роки, повне ім'я він вимовити не зміг. Просто говорив «Ліна». Коли хтось старший називав мене Поліною, брат не розумів, про кого йдеться. Так і звикли.

- А скорочення «Поля»? - він, здається, справді зацікавився.

- Мене так теж намагалися називати, але мені це скорочення не подобається, - я поморщилася від спогадів.

Трохи подумавши, я додала:

- Можеш називати мене Ліною.

- Спасибі, але мені подобається Поліна, - з легкою посмішкою відповів він.

Я підняла погляд на Олега. Його голос звучав м'якше, ніж на початку нашої розмови, і в очах миготіло щось тепле.