Читати книгу - "Жахослов"

того самого Жанно-з-під-дверей, якого помітила біля службового входу під час першого візиту до театру. Його букет чорних квітів зів’яв. Вона припустила, що цей юнак прослизнув за сцену, сподіваючись засвідчити особливе захоплення la belle[146] Бермі. Інші – явно волоцюги – були досить тверезими, щоб відчувати переляк. Стара, що була вдягнена, як герцогиня, але пахла, наче злиденна посудомийка. Двоє худих дітей, убраних в костюми тварин – Анрієтта і Луїза, сирітки, що втекли, аби вступити до цирку. Однорукий, одноокий солдат у формі з гордістю сповіщав, що це його третій виступ в après-minuit. Кейт гадала, що нечасто актори цієї вистави з’являлися на сцені навіть удруге.

Доктор Орлов оглядав зібраний докупи, розгублений і розпачливий акторський склад.

– Не соромтесь кричати на весь голос, – сказав він. – Театр маленький, але потрібна неабияка гучність, щоб вас почули в усьому залі. Наші гості люблять послухати чудові крики. Не забувайте триматися у світлі прожекторів. Немає жодного сенсу спливати кров’ю в темряві, правильно кажу? Ви ж хочете слави. Якщо змушені будете молити й благати про милосердя, звертайтеся до зали. В оркестрантів зав’язані очі, і їм байдуже до всього. Ваші партнери по сцені – професіонали і гратимуть за сценарієм.

– Тут є шанс на милосердя? – спитала молода жінка в головному уборі принцеси ацтеків.

– Звичайно ж, ні, – відповів лікар. – Але благання, скиглення і виривання волосся розважає декого з Червоного Кола. Інших дратує – тих, хто бажає швидше перейти до самого процесу. Але більшість раді відтягнути задоволення. Хто знає, може, їхня largesse[147] буде явлена вашим близьким, якщо ви досить переконливо благатимете. Ви ж тут, щоб сплатити родинний борг, адже так, Ніні?[148]

Жертовна принцеса кивнула.

– Слухайте свої інстинкти. Я впевнений, на вас чекає тріумф. А ваш тато буде врятований від ганьби.

Кейт на думку не спадало, що хтось міг добровільно віддати себе в руки Ґіньйолю. Вочевидь, усе можна купити. Чим більше вона дізнавалася, тим страшнішим усе здавалося.

Стара жінка опустилася на коліна, розметавши навколо себе спідниці, і почала вголос ридати й пускати слину. Морфо підняв її з колін і вдарив по обличчю, щоб змусити замовкнути. Маліта підійшла з ганчіркою й пудрою, щоб поправити грим.

Султан закинув рушницю за спину і став дертися по канату на бруси над сценою. Він був спритний, наче справді народився мавпою.

Чи зможе вона втекти, якби подалася за ним нагору? Де там, у цих клятих черевиках.

Поглянувши вгору, вона побачила Султана, що сидів навпочіпки на містку серед канатів і блоків. Він направив рушницю на сцену і шкірив зуби – великі штучні різці своєї гнучкої маски – усміхаючись до неї. Людина-мавпа з безліччю талантів… черевомовець, викрадач жінок, акробат, снайпер…

Доки Султан був на своєму посту, не мало сенсу рватися на волю.

Підбурювати інших до спротиву теж був не варіант. Кейт було невідомо, скільки з них прийшли сюди добровільно, як-от старий солдат і Ніні. Більшість же тих, хто вочевидь був тут із примусу, як-от хлопець у фраку чи «герцогиня», перебували в такому стані, що з них не було б жодної користі. Сирітки в костюмах риби і кажана певно страждали від голоду.

За такого стану речей найбільше, на що вона могла сподіватися, це померти, знаючи відповіді.

Вона підвела руку, як на прес-конференції.

– Міс… е-е-е… Рід, правильно? – пригадав Орлов. – Чим можу допомогти?

– Якщо опустити таку очевидну річ, як моє небажання брати участь у цій виставі, чи можу я принаймні поцікавитись, навіщо це все?

– Не розумію. Що саме навіщо?

– Усе це. Вистава, Червоне Коло… ваші гості – яких, закладаюсь, я можу назвати поіменно – яка їм з усього цього користь?

Доктор Орлов здавався спантеличеним. Хіба ніхто ніколи про це не питав?

– …Гадаю, я можу просвітити нашу гостю, – промовив хтось із-за спини дещо пронизливим голосом.

Вона обернулася і побачила Жоржа дю Руа.

Журналіст і політик був одягнутий, наче в оперу, від маківки до п’ят. Його пальці й булавка в краватці вигравали коштовним камінням. Колись, відомий своєю красою, він здобував прихильність у салонах, збираючи пікантні новини для своєї колонки світських пліток. Доживши середнього віку, він трохи поповнішав, але зберіг гладеньку шкіру і яскраві водянисті очі. Його вуса були пофарбовані й змащені воском.

На вулиці вона пройшла би повз нього і не помітила – і все ж це був він, головний монстр, що стояв за всією справою. Його рожеве пухке личко служило йому найкращою маскою.

Поряд із ним був Ґіньйоль, на прив’язі й рачки, мов мисливський собака.

– Визнаю, – сказав він. – Ми з моїми товаришами по Червоному Колу маємо залежність. Певно, нас можна назвати поціновувачами. Можливо, це примха. Вочевидь, вибагливість. І все одно залежність. Ми прагнемо того, що прагнемо. Ми маємо отримати це. Повинні отримати. Якщо ми вже не здатні брати в цьому участь, то маємо дивитися. Велике потаємне захоплення всього людства, ви ж розумієте.

– Убивство?

– Можете це так назвати… Але це настільки тривіальний термін. Убивство – груба річ. Одна людина стріляє чи заколює іншу, у сварці чи просто так. Навіть дуелі, зумисні вбивства, нещасні випадки на виробництві… усе це занадто швидко. Жодного смаку, жодного задоволення.

– Ви кажете про Кривавий тиждень?

Обличчя Дю Руа набуло мрійливого вигляду.

– Так, звичайно. Деякі з нас ще до того відчували цю нестерпну жагу… протягом облоги Парижа, коли різали слонів у зоопарку, щоби прогодувати себе… або в школі, або на полі бою. Ми постійно балансували на межі самопізнання. Ми вдовольняли власні пристрасті, але й тоді не отримували тієї гостроти, якої по-справжньому потребували. Лише того славетного осяйного тижня, у ті кілька дорогоцінних днів, коли ми по-справжньому пізнали те, чого прагли. Це стало для нас одкровенням. Надмірність, люба моя. Надмірність! Бенкет смертей! Оргія кровопролиття. Убивство за вбивством! Нескінченна різанина! Удосконалення майстерності…

Тепер Кейт розуміла, чому Клара продала її за вступ до Червоного Кола.

– Ви просто… безумець. Багатий безумець. Найгірше з усіх поєднань.

Дю Руа всміхнувся, показавши разки блискучих зубів.

– Кожен вміє критикувати.

– Ви задоволені, мадемуазель Pomme de Terre?[149] – спитав Орлов. – Ви удостоїлися особливої честі серед присутніх – узяти інтерв’ю в нашого імпресаріо. Ексклюзивне інтерв’ю.

– Сумніваюся. Звучить дуже завчено. Гадаю, він уже казав усе раніше, і зараз йому було так само нудно, як і мені.

Орлов подав знак. Маліта дала Кейт ляпаса.

Кейт стиснула кулаки, але згадала про горилу із зарядженою рушницею.

Дю Руа підняв капелюха, прощаючись із виконавцями, і пішов,