Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ага, три ліври! Такого папугу пошукати! Мені в крамниці опудальника за нього всі десять дадуть! — заволав маленький мерзотник, хоча, згадується, мріяв найбільше про п'ять.
З хвилину вони торгувалися, а я намагався налаштуватися на філософський лад. Може, на моєму місці ви б і віддали перевагу тому, чим-ви хочете стати — опудалом чи прикрасою на капелюшку, але я між двома цими перспективами великої різниці не бачив, та й хто питався моєї думки?
Руда панна купила мене за сім срібних монет.
Що ж, всякій істоті корисно дізнатися свою істинну ціну. Прекрасний засіб від зарозумілості! Коли тебе оцінюють за вартістю пір’їни, це добре витвережує.
Хлопчисько зняв з мене сітку, сказав, що вона йому ще знадобиться, і втік, а панянка поставила на бруківку скриньку (я забув сказати, що вона несла прямокутну і, судячи з усього, досить важку шкатулку з ручкою), взяла мене двома руками і з цікавістю оглянула.
Я теж отримав можливість роздивитися її зблизька.
Авжеж, не красуня. Хіба що великі круглі очі попелясто-сірого відтінку гарні — звісно, за європейськими мірками. В Японії, приміром, їх би обізвали котячими. Крім цікавості я прочитав у них застаріле, вже звичне страждання і тривогу. Таке не часто побачиш у погляді молодої дівчини. Хоча, звісно, я не можу вважатися авторитетом у цьому питанні, оскільки прекрасна, вона ж слабка стать мені мало знайома. На морі жінок не буває, а тих, кого зустрінеш у порту, прекрасними і тим паче слабкими назвати важко.
— Лети! І принеси мені талан, — сказала незнайомка німецькою, точніше швабською (на «Святому Луці» протягом якогось часу половина команди була з південної Німеччини, і я добре знаю цей мелодійний, м’який діалект).
Вона підкинула мене в повітря і махнула рукою.
— Дивись, більше не попадайся!
Як же я збентежився і розчулився уроком, який дав мені світ! А я щойно був готовий його проклясти.
Ось цей урок: так, довкола багато безпричинного зла, але є і безпричинне добро — наймиліше, яке тільки буває у світі. Це коли щось добре роблять не навмисно і без жодної помпи — просто так, не чекаючи від сього ніяких зисків. Хай навіть панянка в шовковій сукні врятувала мене через забобони. Припустимо, їй потрібен талан в якійсь справі — неважливо! Якщо добро дурнувате, то від цього воно тільки виграє у моїх очах.
Вона взяла свою скриньку, в якійсь щось забрязкотіло, й пішла далі набережною, а я літав над нею колами, розчулений до сліз (взагалі-то папуги від почуттів не плачуть, сентиментальної сльозливості я навчився від людей). Чим би мені тобі віддячити, щедра іноземко, думав я.
Молода жінка йшла кам’яними плитами рішучим і твердим кроком, дивлячись прямо перед собою. Раптом я помітив, що перехожі, побачивши її, зупиняються. Дехто перешіптувався, інші навіть показували пальцем — вона нічого цього не помічала, занурена у власні думки.
І тут я зрозумів, у чому річ. Сукня, шовкова сукня!
Згідно з королівським едиктом, що мав на меті захистити французькі мануфактури, носити одяг з привозного шовку як найсуворіше заборонялося. З порушників указу було наказано привселюдно здирати заборонене вбрання і стягати величезний штраф, а тих, хто не може сплатити; — ув’язнювати.
Дівчина, певне, прибула до країни зовсім недавно і не знає, на яку небезпеку наражається. Треба її попередити, поки якісь заздрісники (а радше заздрісниці) не донесли варті.
Я спустився рятівниці на плече і рвонув дзьобом візерунчастий рукав так, що тканина затріщала. Здавалося б, смисл мого вчинку був доволі зрозумілий: швидше перевдягнися!
Та вона, на жаль, не зрозуміла.
— Киш! — скрикнула вона, скинувши мене. — Дурепа невдячна! Ну ось, дірка!
Я кружляв довкола неї і кричав, вона погрожувала мені кулаком. З усіх сторін витріщалися роззяви, приваблені незвичним видовищем.
Хтось із жінок, добра душа, крикнув:
— Мадам, якщо хочете похизуватися, носіть шовк, коли стемніє! Всі так роблять!
Але мідноволоса не зрозуміла чи не розчула.
У будь-якому разі було вже запізно. Крізь натовп проштовхувався одноокий чоловік у засмальцьованому синьому жупані з червоними вилогами. Люди неохоче перед ним розступалися.
Я знав його — багато разів бачив на вулиці. То був сержант міської варти на прізвисько Кривий Вовк, грубіян і хапуга, яких багато в поліції всіх відомих мені країн.
— Порушення едикту тища семисотого! — заволав він і схопив дівчину за руку. — Попалась, кицька! Зараз здеру твою китайську гидоту і заголю тебе всім на втіху, будеш знати!
Зрозуміло, робити цього він би не став, бо нащо ж псувати дорогу річ, яку потім можна нишком продати. Здирник хотів лише залякати свою жертву, щоб «конфіскувати» сукню, а заразом і урвати відступного.
— Ану гайда за мною в караулку, дамочко!
Він потягнув її за собою. І тут сталося щось абсолютно неймовірне. Замість того щоб іти за вартовим чи опиратися, замість того, щоб обурюватися чи благати про милість, панянка повелася зовсім не по-жіночому.
Спочатку вона двигонула сержанта носком гострого черевика по гомілці. Через нитяну панчоху удар мав вийти вельми відчутним — Кривий Вовк загорлав і випустив полонянку. Скориставшись тим, що рука звільнилася, дівчина двигонула служителя закону кулаком в носа, роз’юшивши його до крові. А на завершення стукнула поліцейського скринькою по лобі. Пролунав гучний металевий звук (вже ж не знаю, від лоба чи від скриньки), і ошелешений вартовий гепнувся на дупу.
Така вправність у бійці зробила б честь будь-якому розбишаці з матроського шинку.
— А ви чого дивитесь?! — обурено звернулася переможниця до глядачів. — На ваших очах нападають на даму, і ніхто не заступиться! І це галантні французи!
Тупнувши ногою, вона пішла далі. Роззяви мовчки дивилися їй услід. Обличчя в них були перелякані.
Завдавання побоїв королівському вартовому під час виконання обов'язків — злочин неабиякий, тут штрафом не обійдеться.
Але горопашна хоробра панянка не відала, в яку паскудну історію втрапила. Сержанта вона сприйняла за звичайного вуличного причепу чи безталанного грабіжника.
А він тим часом почав оговтуватися.
— Ка… Ка… Караул!!! — прохрипів Кривий Вовк. — Допоможіть мені підвестися! Ви бачили? Всі бачили? Мене поранили! Сюди, до мене, ледацюги!
Ці слова були звернені до двох поліцейських солдатів, які поспішали на галас від воріт.
Кепська справа!
Я полетів наздоганяти ту, над чиєю головою згустилися грозові хмари. Їй слід було якомога швидше залишити межі міста, інакше не уникнути арешту й ув’язнення в казематі Буркітливої башти.
Не озираючись на крики, вона підійшла до триповерхового будинку пана Лефевра, штовхнула важкі двері і зайшла. Як я не поспішав, як не махав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сокіл і Ластівка», після закриття браузера.