Читати книгу - "Куджо"

Вантажівка була з «Портленд Мешин». Три години тому Чаріті Кембер з’явилася в головному офісі «Портленд Мешин» на Брайтон-авеню в супроводі сина, котрий досі не отямився від оторопіння. Вона виписала чек на купівлю механічного підйомника, ціна якого склала рівно 1241 долар 71 цент із урахуванням усіх податків. По дорозі до «Портленд Мешин» вона завернула в державний алкогольний магазин на Конгрес-стрит заповнити бланк на отримання виграшу. Бретт, якому заходити всередину категорично заборонялося, засунувши руки в кишені, стояв на тротуарі.

Клерк повідомив Чаріті, що вона отримає чек на виграш поштою. Коли? Максимум за два тижні. З цієї суми буде стягнено податок приблизно у вісімсот доларів. Цифра базувалася на декларації про доходи Джо за минулий рік.

Факт, що сума встигла зменшитися ще до отримання, анітрохи не розсердив Чаріті. Весь час, поки клерк звіряв її номер з відомістю, вона стояла затамувавши подих, і досі не в змозі повірити, що це справді сталося. Тоді клерк кивнув головою, привітав її з виграшем і навіть покликав менеджера потиснути їй руку. Та все це не мало значення. Значення мало те, що до неї повернулася здатність дихати, і квиток перестав бути її клопотом. Він повернувся в надра лотерейної комісії. Чек Надійде Поштою. Які казкові, містичні слова, слова-талісмани.

Та попри це вона відчула, як штрикнуло в серці, коли побачила, як квиток, зім’ятий і липкий від її нервового поту, разом із бланком зникає з очей. Пані Фортуна вказала на неї пальцем. Уперше, а може, й востаннє в житті важка муслінова завіса буденності трохи відслонилася, привідкривши барвистий, сяйливий світ. Чаріті була практичною жінкою і в душі знала, що ненавидить чоловіка не так і слабенько, а також і боїться. Та знала також і те, що вони старітимуть разом і він помре, залишивши їй у спадок борги, а можливо, — у цьому вона, хоч і страшенно боялася, не зізнавалася навіть самій собі в глибині душі — зіпсованого сина.

Якби її ім’я потрапило в суперрозіграш, що проводився раз на півроку, якби вдалося виграти вдесятеро більше, ніж зараз, вона б могла будувати плани, як зірвати ту остогидлу муслінову завісу, взяти сина за руку й вирушити у світ, — яким би він не виявився, — що відкривався за межами міської дороги № 3, автомайстерні Кембера «МАШИНИ — ВАШІ, РЕМОНТ — НАШ» і Касл-Рока. Вона могла б повезти Бретта в Коннектикут, насамперед збираючись розпитати сестру, скільки коштує невеличка квартирка в Стретфорді.

Та завіса лише трошки відслонилась. І все. Вона бачила пані Фортуну лиш одну-єдину коротку мить — прекрасну, бентежну й незбагненну, як яскраву фею, що танцює між грибами в мерехтливих променях росяного ранку… Тільки раз і більш ніколи. Тому й відчула укол у серце, коли квиток зник з очей, хоч він і вкрав у неї спокійний сон. Чаріті усвідомлювала, що впродовж усього життя купуватиме лотерейні квитки і ніколи не виграє більш ніж два долари за раз.

Нічого страшного. Дарованому коневі в зуби не заглядають. Принаймні якщо ви розумні.

Тоді вони поїхали в «Портленд Мешин», і, виписуючи чек, Чаріті подумала, що дорогою додому треба зайти до банку, щоб покласти частину грошей із заощаджень на поточний рахунок для погашення чека. За п’ятнадцять років на їхньому з Джо депозитному рахунку назбиралося трохи більш ніж чотири тисячі доларів, якраз досить, щоб покрити три чверті боргів, не враховуючи іпотеки на ферму. Звісно, вона не мала права забувати про іпотеку, проте завжди так робила. Не могла змусити себе думати про неї, доки не треба було сплачувати черговий внесок. Але тепер вони могли витрачати скільки хотіли. Коли надійде виграш, можна буде покласти його на депозит, втративши тільки відсотки за два тижні.

Працівник «Портленд Мешин» Льюїс Беласко пообіцяв, що підйомник привезуть по обіді, а Беласко був людиною слова.

Джо Маґрудер і Ронні ДюБей поставили підйомник на пневматичний навантажувач, і той, сколихнувши повітря, з м’яким шурхотом зіслизнув на доріжку.

— Старий чорт Кембер щось дуже розщедрився, — зауважив Ронні.

Джо кивнув.

— Жінка сказала віднести його в сарай. Там у нього гараж. Тримай добре, Ронні, а то він важкий, як дідько.

Джо Маґрудер узявся з одного боку, Ронні — з іншого, і вони, крекчучи й хекаючи, наполовину понесли, наполовину поволокли підйомник до сараю.

— Поставимо його на землю на хвилину, — звелів Ронні, — я ні чорта не бачу. Треба трохи звикнути, щоб не полетіти догори дупою через якусь залізяку.

Вони з глухим стуком опустили підйомник на землю. Після сліпучого полуденного сонця Джо майже нічого не бачив. Розрізняв тільки нечіткі обриси: припіднятий домкратом автомобіль, верстак, похилі розмиті контури балок горища.

— Цю штуку треба… — почав був Ронні й раптом затнувся.

З темряви біля автомобіля долинуло низьке, горлове гарчання. Ронні відчув, що його трудовий піт раптом охолов. Волосся на потилиці стало дибки.

— Святі роги… Ти чуєш? — прошепотів Маґрудер.

Тепер Ронні міг розгледіти Джо, його злякано розширені очі.

— Чую.

Звук нагадував низьке гудіння потужного навісного двигуна на холостому ходу. Ронні знав, що такі звуки міг видавати тільки великий собака, і якщо він їх видавав, то, найімовірніше, не заради жарту. Знаку «ОБЕРЕЖНО! ЗЛИЙ СОБАКА» він ніде не помітив, та ці сільські телепні не завжди переймаються такими дрібницями. Ронні знав тільки одне: він молив Бога, щоб собака, який видає ці звуки, був прив’язаний.

— Джо, ти бував тут раніше?

— Один раз. Це їхній сенбернар. Нев’їбенно здоровий, як хата. Але раніше він такого не робив.

Джо ковтнув слину, і Ронні почув, як у нього в горлі щось тенькнуло.

— Господи, Ронні, ти тільки поглянь…

Очі Ронні поволі звикали до темряви, а короткозорість надавала тому, що він бачив, якогось примарного, майже надприродного вигляду. Він знав, що в жодному разі не можна показувати злим собакам свій страх — вони здатні вловлювати його запах, — та все ж безпомічно затрусився, не в змозі нічого з цим вдіяти.

Пес був справжнім монстром. Він стояв у глибині сараю, позаду припіднятої домкратом автівки. Без сумніву, то був сенбернар, помилитися було годі: навіть у напівмороку було видно густу рудаво-коричневу шерсть, широкі плечі. Голова опущена. Він уп’явся в них непорушними, сповненими притлумленої ворожості очима.

Собака був не прив’язаний.

—