Читати книгу - "Я — легенда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед тим як снідати, він знову виставив молоко та гамбургер, поставивши їх у тіні, щоб молоко не нагрілося. Поміркувавши хвилю, він поставив ще й миску з водою.
По тому, поївши, він відвіз жінок на спалення, а на зворотному шляху зупинився біля бакалійної лавки й набрав дві дюжини бляшанок найкращих собачих харчів, а ще коробки собачих бісквітів, собачих ласощів, собачого мила, порошку проти бліх та дротяну щітку.
«Господи, наче дитину завів, чи що», — подумав він, залазячи до авто з повним оберемком товарів. Його губи ворухнулися в усмішці. «Що приховувати? — думав він. — Я таким схвильованим уже рік не був». Завзяття, яке він відчував, побачивши мікроба у мікроскопі, було не до порівняння з тим, яке він почував стосовно пса. Він примчав додому на швидкості вісімдесят миль за годину і не втримав розчарованого стогону, коли побачив, що м’ясо й питво залишилися неторканими. «Що ж, а якого чорта ти очікував? — глузливо спитав він себе. — Пес не може їсти щогодини, як заведений».
Викладаючи собачі харчі та причандалля на кухонному столі, він поглянув на годинник. Десята п’ятнадцять. Пес повернеться, коли знову зголодніє. «Терпіння, — сказав він собі, — май бодай одну чесноту, чи що».
Він порозкладав бляшанки та коробки. Потім перевірив ззовні будинок та теплицю. Треба було закріпити одну розхитану дошку й відремонтувати шибку на даху теплиці.
Збираючи головки часнику, він укотре роздумував, чому вампіри жодного разу не спробували підпалити будинок. Здавалося, це найочевидніша тактика. Можливо, вони страхалися сірників? Чи, може, були надто дурними? Зрештою, їх мозок був не настільки працездатний, як колись. Перехід від життя до рухомої смерті мав неодмінно супроводжуватися відмиранням тканин.
Ні, така теорія не підходила, бо вночі навколо будинку чигали й живі. З їхніми мізками все було в порядку, чи не так?
Він облишив роздуми. Зараз не було настрою. Решту ранку він провів, виготовляючи та розвішуючи в’язки часнику. Замислився був над тим, що головки часнику таки діяли. У повір’ях завжди йшлося про часниковий цвіт. Він знизав плечима: «Яка вже там різниця?» Дієвість часнику доводила його здатність відганяти їх. Він підозрював, що цвіт би теж спрацював.
Після ланчу він сидів біля вічка, стежачи за мисками й тарілкою. Навколо не було ані звуку, за винятком ледь чутного дзижчання кондиціонерів у спальні, ванній та кухні.
Пес прийшов о четвертій. Невілл мало не задрімав, сидячи біля вічка. Нараз його очі кліпнули й зосередилися, коли пес, кульгаючи, з’явився на вулиці, насторожено зиркаючи на будинок, із білими смужками довкола очей. Йому стало цікаво, що трапилося з лапою пса. Він би залюбки її вилікував, щоб завоювати його прихильність. «Стопами Андрокла[40]», — думав він у мороці власного будинку.
Він примусив себе сидіти спокійно й дивитися. Просто неймовірно, як у ньому пробуджувалися відчуття тепла та звичності, коли він дивився, як пес сьорбає молоко та їсть гамбургер, задоволено кусаючи та жвакаючи щелепами. Він сидів із ніжною усмішкою на обличчі, навіть цього не підозрюючи. Пес був таким милим.
Він судомно глитнув, коли пес доїв і попрямував геть із ґанку. Зістрибнувши з табурета, він хутко дістався дверей.
В останню мить він спинився. «Ні, так не піде, — неохоче вирішив він. — Вийшовши, ти його лише сполохаєш. Хай собі поки йде, хай іде».
Він повернувся до вічка й дивився, як пес шкутильгає вулицею, забігши поміж тих самих двох будинків. До горла підступив клубок, коли він дивився, як той зникає. «Усе гаразд, — заспокоював себе, — він повернеться».
Він відвернувся од вічка і зробив собі легкий коктейль. Сидячи в кріслі та повільно сьорбаючи, міркував, де пес ховається вночі. Спочатку хвилювався, що той не лишиться з ним у будинку. Але потім усвідомив: пес, напевне, майстер хованок, якщо протримався так довго на самоті.
«Мабуть, — думав він, — це один із тих випадків, що не вкладаються ні в які закони вірогідності». Якось завдяки талану, випадку, можливо, завдяки дрібці вправності той пес пережив пошесть і породжених нею почвар.
Це наштовхнуло його на роздуми. Якщо пес із його обмеженим інтелектом спромігся протриматись увесь цей час, чи не мала б тямуща особа більше шансів на виживання?
Він змусив себе думати про щось інше. Глупством було плекати надію. Це була давно засвоєна ним істина.
Наступного ранку пес прийшов знову. Цього разу Роберт Невілл відчинив двері й вийшов до нього. Пес миттю покинув тарілку та миски, праве вухо відхилилося назад, і він чкурнув вулицею, гарячково перебираючи лапами.
Невілл смикнувся, стримавши бажання кинутися слідом за ним. Якомога більш невимушено він усівся на краю ґанку.
По той бік вулиці пес знову забіг поміж будинків і зник. П’ятнадцять хвилин посидівши, Невілл повернувся досередини.
Після невеликого сніданку він виставив іще їжі.
Пес повернувся о четвертій, і Невілл знову вийшов, цього разу переконавшись, що собака доїв.
Знову пес утік. Але цього разу, зрозумівши, що його не переслідують, зупинився посеред вулиці й озирнувся на мить.
«Усе гаразд, малий», — вигукнув Невілл, але, зачувши його голос, пес кинувся навтьоки.
Невілл незворушно сидів на ґанку і скрипів зубами від нетерплячки. «Чорт забирай, що на нього найшло? — думав він. — Клята псяра!»
Він змусив себе задуматися, що пес пережив. Нескінченні ночі повзання в темряві, переховування бозна-де, його стишене дихання та здригання, коли навколо вештаються вампіри. Пошуки їжі та води, боротьба за життя у світі без хазяїв — а цей собака ж звик завжди й у всьому на них покладатися.
«Бідолашко, — думав він, — я буду до тебе добрим, коли ти прийдеш жити зі мною».
«Може, — спало йому потім на думку, — пес краще пристосований до виживання, ніж людина. Собаки менші, вони можуть ховатись у місцях, де вампіри їх не дістануть. Вони, певно, відчували їхню чужорідність, либонь, нюхом чули».
Настрою йому це не додавало. Повсякчас, попри здоровий глузд, він чіплявся за надію, що одного дня знайде когось подібного до себе — чоловіка, жінку, дитину, не має значення. Секс швидко втрачав свою вагу без нескінченного підживлення бажань та масових навіювань. Самотнім він почувався й далі.
Інколи він потурав фантазіям, уявляючи, що знайшов когось. Утім, частіше він намагався призвичаїтися до того, що вважав неминучим, — думки, що насправді є останнім уцілілим у світі. Принаймні в тій його частині, якої міг дістатися.
Думаючи про це, він геть забув, що насувався присмерк.
Він підвів погляд і сполохався, побачивши, як Бен Кортман біжить до нього вулицею.
«Невілле!»
Він схопився з ґанку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я — легенда», після закриття браузера.