Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

боці мчало добрих два коси ревучої води, а посередині стриміли бики мосту, мов пеньки зубів у роті в старого діда. І нічого живого не видно було на тій воді — ані птахів, ані човнів з людьми; лише тьма-тьменна трупів — волячих, кінських та людських. І сама річка була червоніша, ніж кров, від змитої в підгір’ї глини. Ніколи ще не бачив я такої повені, та й по тому більш такого не бачив — і повірте, сахібе, ніхто в світі не спромігся б нате, що зробив я. Одначе вернутись того дня додому мені не було як. За всю старшинину землю не зважився б я пливти вдруге не під покровом темряви, що ховає небезпеку. Я пройшов ще з кос понад річкою, проти води, до ковалевої оселі, сказав там, що мене занесла сюди повінь, і мені дали попоїсти. Сім день пробув я в коваля, поки трапився човен і я вернувся додому. Від хатини моєї не лишилось ні покрівлі, ні стін, ні долівки — тільки латка розкислої глини. От і зважте самі, сахібе, як високо була вода. Мені, видно, так судилося, щоб я не згинув ні в своїй хатині, ані серед повені, ані тоді, як зірвало міст, отож Бог послав мені на порятунок Хірнама Сінха, вже два дні як мертвого, хоча як він умер — не знаю. Хірнам Сінх ці двадцять років карається в пеклі, і спомин про ту ніч — то, певне, самий верх його муки.

Слухайте-но, сахібе! Річка вже змінила голос. Вона засне трохи перед світанком, а до нього вже лишилося хіба з годину. А на світанку вона знов розбурхається. Звідки мені відомо? А де ж пак, проживши тут тридцять років, та не знати голосу річки, як батько знає голос свого сина? Вона гомонить уже не так сердито. Можу забожитися, що годину чи й дві брід буде безпечний. Тож поспішайте, сахібе! Я покличу Рама Першада, і цей раз він уже не заверне назад. Чи добре обіп’ято полотном ваші речі? Агов, ма-хауте, глиняна твоя голова, подавай слона сахібові! Та скажи на тім боці, що вдень броду не буде.

Гроші? Ні, сахібе, я не такий чоловік. Навіть дітлахам на ласощі не треба. Самі ж бачите, що дім мій порожній, і я вже старий.

Дут[52], Раме Першаде! Дут! Дут! Дут! Нехай щастить вам, сахібе!

Малий Тобра

Обвинувачений не сягав головою й до бар’єру перед лавою підсудних», — як, буває, пишеться в англійських газетах. А втім, про цю справу ні в яких газетах не писали, бо кого б там хоч на крихту цікавила доля малого Тобри? Кілька довгих, спекотних пообідніх годин морочилися з ним присяжні в червоному будинку суду, та на всі їхні запитання він тільки низько вклонявся й скиглив. Кінець кінцем вони вирішили, що докази недостатні, і суддя погодився з цим вироком. Правда, трупик Тобриної сестри знайшли на дні колодязя, і на півмилі навколо, крім малого Тобри, не було живої душі; але ж дівчинка й сама могла ненароком упасти в колодязь. Отож малого Тобру виправдали й пустили на волю: йди куди хочеш. Той дозвіл був не такий великодушний, як здається, бо Тобра не мав куди йти, ані чого їсти, ані в що вдягтися.

Він вибігу подвір’я суду й сів на цямрині колодязя, міркуючи: а що як він стрибне зараз в оцю чорну воду, а втопитись не зуміє? Чи не заберуть його тоді знов та не повезуть за іншу Чорну воду[53]? Один конюх покинув на викладеній цеглою землі порожню шаньку, і голодний Тобра заходився вибирати з неї сирі зернини, що їх не доїв кінь.

— Ах ти злодюго! І оце його тільки-но випущено з-під грізної правиці Закону! Ану ходімо, — сказав конюх, за вухо відвів малого Тобру до високого й гладкого англійця і розказав про крадіжку.

— Ай-ай-ай! — вигукнув англієць тричі вряд (правда, він ужив сильнішого слова). — Укиньте його в клітку та відвезіть до мене.

І малий Тобра, вкинутий у багажну клітку на задку англійцевої коляски, поїхав до нього додому, певнісінький, що буде зарізаний, як порося.

— Ай-ай-ай! — знову вигукнув англієць. — Сире зерно, бодай тобі! Нагодуйте хто-небудь пуцьверінка, та зробимо з нього форейтора. Чи ви бачили? Сире зерно, Господи Боже!

— Ану розказуй, хто ти і що ти, — звелів старший конюх малому Тобрі, як доїли вечерю і вся челядь полягала спочивати в челядні за будинком. — Ти ж родом не з касти конюхів, тебе тільки голод привів між нас. Як ти попав до суду і за що? Кажи, бісове насіння!

— Я не мав чого їсти, — спокійно відловів малий. — А тут добре.

— Не викручуйся, — гримнув старіший конюх, — бо я тебе пошлю вичищати гній у рудого жеребця, а він кусається, як верблюд.

— Ми телі, олійники, — сказав малий Тобра, розгрібаючи пальцями ніг пилюку. — Ми були телі — батько мій, і мати, і брат, старший за мене на чотири роки, і сестра.

— Та, що знайшли мертву в колодязі? — спитав один з чоловіків, що вже чув про суд.

— Еге ж, — відповів Тобра поважно. — Та, що знайшли мертву в колодязі. Давно-давно, я вже не скажу до пуття й коли, на наше село, де ми держали олійницю, напала пошесть. Спершу заслабла сестра й осліпла, бо то була мата — віспа. А згодом від тої самої пошесті вмерли наші батько й мати, і зосталися ми самі: брат — по дванадцятому році, я — по восьмому і сестра, що на очі не бачила. Правда, в нас була ще олійниця й віл, тож ми пробували бити олію, як і перше. Та віл був ледачий і впертий, а Серджан Дас, що збіжжям торгує, обдурював нас на платі. Ми уквітчували і шию волові, і великий стовп у олійниці, що крізь дах стримить, аби тільки богів уласкавити, та ніщо не помагало, і Серджан Дас не мав до нас жалю.

— Бапребап[54], — замурмотіли жінки конюхів, — отак обкрадати малих дітей! Та чи ми, сестриці, не знаємо, що за люди ті банії[55]?

— Олійниця наша була вже стара, а ми з братом ще не мали досить сили, щоб як слід закріпити п’ятку стовпа в хомуті.

— Ще б пак, — озвалась пишно вбрана дружина старшого конюха, упхавшись у коло. — Це робота для дужого чоловіка. Як я була ще дівчиною, в батьковому домі…

— А ти помовч, жінко, — спинив її старший конюх. — Розказуй, хлопче, далі.

— А що далі! — відказав Тобра. — Стовп, я вже не пам’ятаю, як