Читати книгу - "Ненаписані романи"

Сталін поволі йшов до трибуни, обмацуючи ногами східці, як сліпий, а зал устав, влаштувавши йому ще одну овацію (перша, коли його ім’я було названо серед кандидатур у члени ЦК, тривала приблизно п’ять хвилин).

Він знову обіперся на тепле дерево трибуни, немовби повиснувши на ній, якось байдуже подивився на зал, що шаленів від оплесків, потім повільно підніс руку, попросивши, щоб угамувалися.

— Товариші… Я дуже стомився… Та й роки не ті… Спасибі вам, що ви так чесно й натхненно працювали разом зі мною… Всі ці чотирнадцять років — після Вісімнадцятого з’їзду… Я прошу дати мені самовідвід… Прошу, так би мовити, відставки… Я ж, у свою чергу, назву того, кого міг би сміливо рекомендувати на моє місце, — і, обернувшись до президії, він повагом обвів очима членів Політбюро, затримавшись на обличчі Молотова трохи довше, ніж на обличчях інших колег.

… У залі почалося щось неймовірне:

— Сталіна! Сталіна! Сталіна! — скандували делегати з’їзду. — Хочемо Сталіна! Сталіна! Сталіна!

Сталін слухав овацію, все ще всім тілом опираючись на трибуну, а перед очима стояло демонічне обличчя Троцького, коли той подав у відставку: було це в липні дев’ятнадцятого через розходження з ним, Сталіним, з приводу стратегії на Південному фронті.

Сталін ніколи не міг забути, що Ленін доручив саме йому, Сталіну, підготувати рішення ЦК; він розумів, що Ленін недаремно доручив саме йому написати проект; образа була невимовно тяжка; але це стало для нього таким випробуванням на міцність і витримку, за які він потім не раз дякував долі.

У проекті рішення Сталін писав, що Орг. І Політбюро ЦК, розглянувши заяву т. Троцького, дійшли одностайного висновку, що прийняти відставку т. Троцького вони аж ніяк неспроможні. Орг. І Політбюро ЦК зроблять усе від них залежне, щоб створити якнайзручніші для т. Троцького і якнайплодотворніші для Республіки умови тієї праці на Південному фронті — найтруднішому, найнебезпечнішому і найважливішому зараз, — яку вибрав сам т. Троцький… Твердо впевнені, що відставка т. Троцького в даний момент цілком неможлива і завдала б величезної шкоди республіці, Орг. І Політбюро ЦК наполегливо пропонують т. Троцькому більше не порушувати цього питання і виконувати надалі функції, максимально, в разі його бажання, скорочувати їх, бо вся робота зосереджується на Південному фронті…

Прочитавши проект рішення, Ленін тоді якось особливо, ніби зважував щось, глянув на Сталіна і мовчки підписав документ, не зробивши жодної правки; повернув машинописну сторінку Сталіну, попросив погодити з Каменєвим, Крестинським, Калініним та Серебряковим; він, Сталін, свій підпис поставив останнім; ніколи не міг забути, з якою помпою Троцький після цього поїхав своїм поїздом на фронт, під Воронеж.

Ось тоді Сталін і зрозумів усю томливу насолоду відставки, якої просять, заздалегідь знаючи, що ніхто її не прийме, — істинний тріумф авторитета, ще один щабель угору, дзвінке відчуття власної значущості…

Лише через сім років Сталін зважиться на те, щоб повторити фокус Троцького; він подав у відставку, коли Троцького вже зняли з посади наркомвійськ, а його колишніх ворогів Каменєва та Зінов’єва розгромили, хоч і кривавою ціною: вони публічно зажадали зачитати заповіт Леніна, у якому він вимагав усунути Сталіна з посади. Але відтоді як Ленін написав свій заповіт, минуло три роки; Сталін зумів заручитися підтримкою Бухаріна, справжнього улюбленця партії, з ним був Голова Раднаркому Риков, керівник профспілок Томський, з ним був Серго, якого Ленін називав другом, могутній заступник голови ГПУ Ягода, заворгвідділом Каганович, Куйбишев і Андрєєв — вони зроблять так, що делегати не приймуть його відставки, відкинуть її так само рішуче, як він, Сталін, свого часу підготував рішення, яке відхилило відставку Троцького. Все тече, все змінюється; перемагає той, хто дужчий, хто вміє передбачити імовірності і має хист пам’ятливої витримки.

Його, Сталіна, життя наділило цим хистом дуже щедро. Він пам’ятав усі деталі з фотографічною точністю, яка часом його самого лякала. Він, наприклад, ніколи не міг забути, як у Відні, вперше зустрівшись з Троцьким на квартирі одного меншовика, котрий потім увійшов до Тимчасового уряду, він сидів у кутку, біля книжкової шафи, потерпаючи, що Лев Давидович розмовляв з гостями по-німецьки, не вважаючи за потрібне бодай пояснити йому, про що мова; один він, Сталін, не знав мов, приїхав з глибинки, звідки ж у товариша така байдужа черствість? Він погано спав тієї ночі, крутився під пуховиком у домі приятеля, відчував себе приниженим, заново аналізував, що думали про нього ті, хто був там присутній, коли він, знемагаючи від вимушеного мовчання, витяг якусь книжку з шафи, але й та виявилася німецькою — не ставити ж її на місце, та й дверцята скриплять, могли б завіси змастити… І все-таки, коли Тимчасовий уряд примусив Леніна та Зінов’єва перейти на нелегальне становище, а Троцького й Каменєва кинули до в’язниці, саме він, Сталін, написав звернення: «Ніколи ще не були такі дорогі й близькі робітничому класу імена наших вождів, як тепер, коли знахабніла буржуазна наволоч обливає їх брудом!»

Він боявся цих спогадів, гнав їх геть, та коли начальник кремлівської охорони Паукер розповів йому, як Зінов’єв перед розстрілом падав на коліна та благав помилування, а Каменєв погордливо сказав: «Припиніть, Григорію, треба достойно вмерти», Сталін з прикрою чіткістю побачив свої рядки, котрі він написав після того, як Каменєва, якого Керенський випустив з тюрми зразу ж, звинуватила буржуазія в тому, що нібито він співробітничав з охранкою: «Мастакам контрреволюційних справ будь-що треба усунути й знешкодити Каменєва як одного з визнаних вождів революційного пролетаріату»…

Саме він, Сталін, — за дорученням ЦК, — розвінчав цей наклеп, саме він довів усю безглуздість і мерзенність такого обвинувачення Каменєва, який був тоді його найближчим другом.

Те ж саме з ним, Сталіним, сталося й після того, як на його вимогу розстріляли Бухаріна. Він лежав на дивані, і не міг заснути, і відганяв від себе нав’язливі картини — близькі, зримі, відчутні: їхня перша зустріч з Бухарчжком у Відні, коли той був з ним цілими днями, працюючи в бібліотеці, перекладав для нього німців, французів та англійців, робив виписки, радив, як краще вибудувати «Марксизм і національне питання»… Саме тоді, тієї безсонної ночі, коли вже було покінчено з останніми членами ленінського Політбюро, він почув у собі страшну фразу, вимовлену кимось іншим, незнайомим: «бухарчики криваві в очах»…

І немовби захищаючись від неї, від цієї зловісної, здавалося, посиленої динаміками фрази, він перекривав її запитанням, зверненим не до себе,