Читати книгу - "Тому, що ти є"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тримаймося, як цвяхи в дошці,
Тулімося, як огірки в бочці,
Кохаймося, як коти в марті,
Бо ми того варті.
Сашко посміхнувся сам до себе. Інколи людей зводять і високі поривання душ, не лише банальне сусідство чи спільні інтереси.
У Ростика в житті все склалося добре після закінчення вишу. Корінний львів’янин, з родини лікарів. Зараз відкрив свій стоматологічний кабінет у Львові, хороший бізнес та покликання вкупі. Звісно, батьки підсобили, однак коли з тебе кепський спеціаліст, то ніякі зв’язки та гроші не допоможуть. Певна річ, одружений. Дружина-красуня, трійко дітей. Найстаршому, Володимиркові, п’ятнадцять, Ігорю — десять, Олександрику — вісім, найменшого Сашко хрестив. Зараз у середнього Ігорка проблеми — зробили операцію у Львові на апендикс, а рана гноїться, тому питав дозволу приїхати з сином до нього на консультацію.
— Звичайно, можна, навіть сьогодні… — запевнив друга Сашко. Переконаний, той говорить лише частину правди, з дурницями Ростик навряд чи звернувся б.
Ростислав — чудова людина, добрий друг, а здружив їх випадок.
Після повернення з армії Сашко взявся серйозно за навчання. Дитяча клятва на маминій могилі вимагала. Ростика тоді ще не знав, училися хлопці в різних групах, на різних факультетах, мешкали на різних «рівнях» — Олександр у гуртожитку, Ростик удома. Осінь дев’яностого видалася напрочуд теплою та справді золотою. Життя вирувало, наче навесні. Так, це стосувалося і життя в державі. Кожен день приносив щось нове, незвідане. Раптово політика стала частиною і студентського життя, точніше незмінною його частиною. Стояти осторонь — означало перетворитися в байдужого бевзя, що запхав голову в пісок та жде, коли врешті дощ припиниться. Олександр вступив до Студентського братства інституту. Самоврядування, вимоги до влади інституту поважати гідність студента, його права, не тільки обов’язки, така собі гра в демократію, юнацький максималізм, який, як не дивно, ректорату їхнього вишу навіть подобався у світлі нових віянь. От у Студентському братстві він і познайомився з Ростиком, там і здружилися. Багато спільного мали хлопці. Напевне, лише юність може бути такою наївною та безкорисливою. В жовтні дев’яностого Студентське братство Львова організовувало поїздку на майдан у Київ. Пізніше історія назве цей жовтень студентською революцією на граніті. Олександр сам від себе не чекав такої сміливості та рішучості. Записалися з Ростиком чи не першими. Тоді зовсім не страшилися того, про що голосно балакали дорослі, не зупиняли хлопців і погрози силового завершення подій, швидше навпаки — небезпека видавалася просто суперовою пригодою для ярого сумління. А приятель Ростислав впевнено заявив: «Історію творять молоді, Сашо. Побачиш, у Києві будуть найкращі з-поміж нас. Будемо разом з тими, хто ніколи не ходить манівцями, лише навпростець». Полум’яно сказано, але щиро. Сашко знав, серцем відчував, що і його Оксана там буде.
Не помилився.
На головному київському вокзалі до Сашка причепився бродячий пес. Виглядало, ніби він його спеціально зустрічав вранці, тому що тільки-но вони вийшли з вагона, як собацюра, весело гавкнувши, заметляв хвостом перед хлопцем, наче старий знайомий. Сашко погладив пса по обідраній та вилинялій від лишаїв шерсті, залишки вцілілої були сірими. Неборака видавався схожим на вовка-сіроманця з дитячих мультиків. Сашко попорпався у своїй торбі та знайшов у ній залишок канапки з вареною ковбасою, кинув небораці. Здалося, це пса цілком задовольнило, тому що той заходився жадібно їсти і наче забув про того, хто його щойно пригостив.
Коли ж доволі велике товариство з тих, хто їхав разом з Сашком, спустилося в метро, хлопець здивовано вже у вагоні потягу метрополітену побачив поруч із собою старого знайомого. Сашко назвав його Кудлаєм, чомусь це ім’я найперше прийшло в голову, коли покликав до себе собаку. Пес стояв посеред вагону, наче розгублено слухаючи буркотіння пасажирів, які змушені були його оминати.
— Кудлаю, сюди! Йди сюди, поруч.
Пес чемно послухався, наче розумів усі команди людини і прийняв, схоже, своє нове ім’я.
Сашко впізнав Оксану відразу. Дівчина сиділа посеред Києва біля розкладеного намету, майже біля підніжжя пам’ятника вождю революції, і трохи заголосно та роздратовано з кимось розмовляла. Перед нею стояла молода дівчина, яка мовчки дивилася згори вниз та дещо збентежено сприймала слова Оксани.
— Вони б ще куратора групи прислали. Ритко, я тебе прошу, стримайся. Господи, ти ж так не думаєш чи то, може, хочеш прожити своє життя, як твоя мама, — прислуговуючи та витираючи соплі Брехам?
— Що ти можеш про мене знати? — наїжачено відказала худенька, схожа на вербу з тонкими рученятами-гілочками дівчина. — Якби не Брехи, я б нізащо не вступила до університету. Вони не тільки наші сусіди, вони нам мов рідня. Що ти можеш знати про нас? Прожили в раю рік, і, бачиш-но, їй не вгодили! Хто ти така, щоб судити інших? Не волієш братися за розум — тебе змусять. Чи ти хочеш з універу вилетіти? Думаєш, як ти вже невістка проректора, то все обійдеться? Підожди, приїде Влад, тоді начувайся. Тому що він попервах добрий син своєї матері, а те, що ти йому трохи мізки затуманила, то таке — час усе змінює, його попустить. Чи ти така дурна, що думаєш: він буде навіть в такій огидній ситуації на твоєму боці?
Оксана сердито зірвалася на ноги:
— Огидній? Що? Ти мені погрожуєш: то проректором, то Владом? Тьху, і ще раз тьху… Чхати мені і на Влада, і на університет. Я зараз там, де мушу бути. От і все. Докумекала?
— Ой, Оксано! Мені цікаво: що ти станеш співати, коли вас кийками розженуть? До кого прибіжить твоя матусенька чи твій таточко, коли вас запроторять до буцегарні? Та до Брехів і прибіжать твої родичі, то, може, не варто доводити ситуацію до абсурду? Тим паче що списки на відрахування з універу надто мудрих студиків уже готові і ти у них майже перша, сама бачила в Полінки на столі. Що посміхаєшся, хіба не страшно, куди підеш з вовчим білетом, га? О, ми побачимо тоді, хто з нас веселитися буде.
— О, так-так, побачимо, Ритко. Далі ховайся в підземеллі без сонця. Не боюся я нікого, так і передай своїм і чужим. Моє життя, що хочу — те з ним і чиню.
Та, яку Оксана називала Ритою, сердито крикнула: «Навіжена!» — та кинулася подалі від злої Оксани.
— Оксанко, — покликав неголосно Сашко, посміхаючись в уста.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тому, що ти є», після закриття браузера.