Читати книгу - "Том 4"

Я знаю,— хоч сумна оселя наша, бо в ній не чутно голосків дитячих,— сумніш було б, якби дитячу душу щодня тут катували батько й мати.

Коли б я рано й вечір научала дитину промовляти «Отченаш» — я знаю, ти б мовчав, але дитина завважила б, що все бракує батька в нас при молитві хатній, і спитала б: «Чи татко мій — «невірний»?» А коли б ти перед ларами * поставив сина, як вимага традиція латинська, що мала б я робити? Я не знаю, чи я б себе примусила мовчати,

і, може б, син, відданий давній вірі, «сектяркою» назвав би рідну матір.

І певно б нам прийшлося розлучитись, коли не тілом, то душею й серцем, і та любов солодка до дітей, що людям навіть старощі скрашає, для нас була б гірка, немов полин, а для дітей отрутна.

Р у ф і п

Може, й так...

То, значить, вже судилося бездітним мені дожити віку... Ти — єдина родина в мене. Так невже й тебе я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло,— якби я не наказував тобі, а попросив як друг, як твій найближчий,

щоб ти на ті зібрання не ходила, чи ти послухала б?

Прісцілла

Не можна, друже, нам, християнам, слухати прохання, бо то ж інакше половина вірних одкинутися мусила б од віри.

Руфін

Я б не просив тебе покинуть віру, лише не виставлятися прилюдно, не наражатися на небезпечність.

Прісцілла

Чи добре ти збагнув, що ти говориш? Здається, ні, а то б ти сам дійшов до того слова, що сказав апостол:

«Без діла віра мертва».

Руфін

Я те знаю.

Не раджу й сам я кидати того, що справді доброго є в християнстві: добро чинити, вбогих наділяти і мати милосердя над рабами.

З маєтків наших я тобі нічого не бороню й ніколи не спитав би, куди та на що гроші витрачаєш.

В господі нашій старшого немає над нас самих — то хто ж би приневолив тебе пенатам нашим поклонятись, коли вже ти втеряла віру в них?

Була б ти «вірна», чесна і безпечна...

Прісцілла

(переймав)

Такою можна буть хіба в раю, я ж на землі живу, та ще й у Римі.

Яка ж то «вірність» буде, що пенатам не поклонюсь'я вдома, а прилюдно з матронами піду богам служити, як вимагає давній римський звичай?

Хто смі€ звичай той ламать прилюдно, крім християн? По чім же й пізнають найбільше нас? Таж тільки християни одвагу мають виявляти щиро свої думки.

Руфін

(сумно)

Се правда.

Прісцілла

Не одна з нас від того починала, що ти радиш, але служити двом богам не можна, а надто в ті часи, коли господь свою пшеницю віє серед току великого. Не можу я полинуть легенькою половою по вітру погожому в безпечний тихий захист тоді, коли зерном важким, достиглим брати мої покірно ляжуть долі і будуть всі покладені під жорна на муку тяжку, щоб зробитись хлібом тим, що дає життя правдивій вірі.

З яким чолом та й як се я подам таємну поміч, скриту під полою, братам в той час, як на гучній арені їх спів заглушать і затоплять кров’ю леви та леопарди? Чи ж не більше було б їм помочі, якби мій голос хоч на хвилину довше всім до слуху слова святі й правдиві подавав?

Якби моя рука дала стискання в остатній час замученому вкупі?

Чи можу я таку велику службу па гроші перевести? Що всі жертви, коли любов жива у схові скніє, а світло правди гаспе, бо накрите? Скажи, якби твої всі друзі йшли за рідний край вмирать на бойовиську, щоб одвернуть од Риму наглу згубу, а ти б сидів безпечпо в себе дома, охочого пайнявши замість себе

та давши дар у військову скарбницю, чи ти б себе за чесного вважав?

Руфін

Запевне, ні!

(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.) Уперше зрозумів я, що як то тяжко склавши руки ждати, чи вернеться одважний друг додому з такого бою, де немає місця тому, хто стать під корогву не може...

Мов ганьба, так гнітить оця тривога бездільна і безсила!..

Прісцілла

Ще зарані так турбуватись. Може, вся та справа розвіється, немов лихий туман.

От, може, завтра знайдеться дитинка,— ми всі про се молитись будем ревне.

Руфін

І я так сподіваюсь... А молитись не маю я кому...

(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається

в далечінь.)

Мовчання.

Прісцілла (кладе руку йому на плече)

Руфіне, любий, про що ти думаєш?

Руфін (стену вся)

Не знаю.,, так...

Повіяв вітер від садів з-над Тібру, запахло цвітом... пташка обізвалась досвітнім співом... Я згадав той сад на віллі в твого батька — першу весну з тобою вкупі там перебував я...

Така була тоді весна лагідна:

в рожевому й злотистому серпанку стояли всі мімози, анемони, як ті метелики в траві леліли і мов збиралися злетіти вгору...

Ти так любила їх, так обережно віночки вміла плести з їх, а я бажав, щоб зацвіли скоріш гранати: «Уквітчаю тебе вогнем!» — казав я...

І не судилось,— я в похід подався, а ти пішла тим часом в християни... Замість гранат блиснуло межи нами меча Христового жорстоке лезо.

І щастя, й спокій розрубало враз.

(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)

У Прісцілли мовчазна мука на обличчі.

ДІЯ II

ОСОБИ II ДІЇ

Руфін.

Прісцілла.

Кней Люцій — молодий оптимат * християнин, приятель Руфі-новий.

К р у с т а — римлянин, паразит і донощик (delator)

Н а р т а л — африканець, відпущеник Люціевий Єпископ Диякон

Т е о ф і л — пресвітер

Фавстін-Редівівус 1 заручена пара, обоє християни

Нігріна-Рената J прості, але заможні А к в і л а — раб Ф л е г о н ]

У р б а н > ремісники

Фортунат j [Парвус]

Центуріон. Вігіли. Раби: християни і християнки.

Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліж-ками, приходиться фреска, їцо ілюструє міф про Адоніса та Ве-,неру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край