Читати книгу - "Anarchy in the UKR"

реальності, переважно я сприймав її на предметному рівні, на рівні недосяжних і невимовних речей і предметів, які наповнювали їхнє життя. Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було нецікаво, я їх ігнорував у свої вісімдев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах, переданих із зони і прикрашених скляними трояндами, впаяними в руків'я, на шкіряних гаманцях, набитих купюрами, — в моїх вісімдесятих про фоші взагалі не йшлося, якимось чином грошей вистачало всім, на важких металевих карбованцях, котрі обтяжували кишені, на ручках і портсигарах, на ліхтариках врештірешт, це дивно, але зараз, коли я трішки молодший за свого батька в ті роки, я думаю, ну, о'кей, ось я виріс, ось я теж можу купувати собі пиво і мати доступ до всіх тих^речей, про які мріяв у своєму дитинстві, і що — виязилось, що це була ілюзія, виявилось, що речі, життя без котрих у семирічному віці мені неуявлялось, у ЗОроків мені зовсім не потрібні, справді — я і тепер нг маю розкладного ножа, у мене був колись швейцарський офіцерський, але я подарував його племіннику, я вже не говорю про викидухи, враховуючи мої стосунки з міліцією, я не маю гаманця, в мене був колись, але я подарував його письменнику Кокотюсі, монети я віддаю синові, ручкою я не користуюсь — не можу потім розібрати свій почерк, портсигар — ну, ви самі все розумієте, навіть ліхтарика в мене немає, навіть поганого ліхтарика! Життя з його спокусами виявилось фікцією, предметний світ виявився оманливим, а його принади — відносними. 3 куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, котрі мене оточували, а людей, котрим ці речі належали, з моєї теперішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки — безумнішими.

Ось і пиво, я пам'ятаю, як ці чоловіки вивозили з пивзаводу, де в них були якісь свої зачіпки, цілі мішки пива, саме так — не відра, не бочки, а мішки, те, що нам із Джохаром пізніше наливалось до нещасного й 'немісткого кульочка, нашими батьками відмірялось великими двадцятилітровими мішками, двадцять літрів нефільтрованого пива! я й тепер переводжу подих, ця фактурність побуту ранніх вісімдесятих, вітальний овердоз тих тридцятисорокарічних чоловіків, які потім, всього через кілька років, поламаються разом із совком, мене й дотепер дивує й заворожує; вони носили на спинах коров'ячі туші, вони діставали десь ящики з горілкою і портвейном, коли потрібно було витягти з багна машину, вони робили це руками, в їхніх руках була сила, в їхньому житті була послідовність, в їхній запеклості було виправдання, вони могли навчити любові до життя, вони могли показати, як вони це життя люблять, хоча навряд чи могли пояснити за що.

Я розумію, ясна річ, всю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитись на своє минуле саме так — широкорозплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, котре засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання, потім все зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, вже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, все зміниться, все зміниться в гірший бік, так буває — там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись та мала впасти, і головне, що ніхто не знає — коли.

Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся і під'їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса і був п'яний. До керма його мопеду було прив'язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. Ти? запитав він. Ну, сказав я. Додому? Додому. Як справи? спитався він. Нормально, відповів я, а в тебе як? Я тепер фермер, сказав він. Фермер? Ага, фермер. Ну і як? Та як, мовив він, подумавши, погано — член торчком (він так і сказав — торчком), а здоров'я немає. Я подумав, що! для фермера це, мабуть, не дуже добре. Пам'ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили? спитгвся я. Hi, відповів він, не пам'ятаю. Будеш пити? він дістав пляшку. Hi, сказав я, не буду. Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. Заходь в гості якнебудьь, заговорив він, запхавшитаки в себе свою водку. Краще ти заходь, відповів я. Подаруй мені свою шапку, сказав він. Іди в жопу, відповів я. Ми знову розійшлись друзями.

89-й. Гуртожиток.

Капітан Кобилко. Це був капітан Кобилко. Високий і худий, капітанська форма звисала на ньому в різних місцях, на голові бовтався непропорційно широкий кашкет, у фільмах про громадянську такі кашкети носили врангелівські офіцери. Капітан був ліквідатором, схоже, в Чорнобилі його добре просмажили, він носив великі окуляри з темним склом і як на капітана виглядав просто жахливо. Нас він ненавидів, ми в нього асоціювались із чимось неприємним, я це бачив. Він учив нас правильно одягати протигази і вимагав, аби ми опановували азбуку Морзе. У мене особисто з азбукою Морзе так і не склалось. 3 протигазами теж. Найбільш діставало, що на його заняття ми мали приходити у військовій формі, виглядали ми як дауни, в нормальному одязі ми теж виглядали як дауни, нам було по п'ятнадцять років, нас плющило від адреналінуі у наших однокласниць різко починали рости груди, ми пробували курити в затяг і військова форманам у той час була зовсім ні до чого. Одного разу я прийшов на його заняття з бабусиним орденом вітчизняної війни третього ступеню. Капітан розстроївся. Доля йому явно не всміхалась і Господь Бог спілкувався з ним виключно азбукою Морзе. Влітку він повіз нас на військові збори.

Перед тим ми спробували від зборів відмазатись, пішли до знайомого лаборанта, який працював у поліклініці, і той виписав нам усім посвідчення, в яких від руки написав, що ми є непридатними для жодних військових зборів і у зв'язку з цим підлягаємо загальній амністії, щось таке, одним словом, не зовсім непереконливе, все це було скріплено трикутною печаткою поліклініки і його підписом — «лаборант Жуков» каліграфічно виводив він у правому нижньому кутку. Ми принесли наші посвідчення капітану, той, виявивши для себе, що половина класу є інвалідами, мовчки зібрав наші посвідчення і, коротко пояснивши нам, як саме він використає наші папірці, наказав