Читати книгу - "Ловець орлів"

а брат біжить поруч. Ми спустилися з плоскогір’я і перетнули поля Поквоге. Тут я завважив, що ми рухаємося не до пуебло, а на схід, у той же бік поспішали воїни південного загону. Не відразу я втямив, у чому річ, але нарешті збагнув: ми хотіли врятувати наших коней. Коли прийшла весна і почалися набіги навахів, ми на ніч заганяли коней у пуебло, а щоранку хлопчаки-пастушки під охороною трьох воїнів виводили їх на пашу. Пастухів призначали старійшини кланів. Сьогодні вранці наші пастушки погнали табун на схід од пуебло, а зараз вони разом із воїнами східного загону намагалися довести його додому.

Ми злилися з південним загоном і побігли ще швидше, але попереду вже виринули на конях навахи. їх було понад сто. Вони несамовито мчали нам навперейми, і я знову, як сім років тому, почув дикий спів воїнів прерій. Колись мені подобалися ці пісні, але тепер вони звучали страшно, відразливо.

Тим часом пастухи і воїни східного загону квапливо підганяли табун, а ми бігли їм на виручку. Та нам було вже ясно, що ми не встигнемо. Навахи оточили табун, коли нам лишалося до нього кроків сто. Вони галасували, співали, розмахували ковдрами, стріляли в наших пастухів і воїнів. Вони, певне, замислили заволодіти табуном раніше, ніж ми настигнемо.

Проте забрати наших коней виявилося не просто. Коні добряче схудли за останній місяць, бо паслися тільки вдень, а вночі стояли зачинені. Виснажені, вони знехотя корилися навахам, розбредалися, тікали в кущі, наче кролики. Щоб зібрати їх докупи, навахам доводилось раз по раз вертатися. Нарешті ми підступили до ворога зовсім близько, і наші воїни почали стріляти. Я звів рушницю, прицілився, але відчув, що не зможу натиснути на спуск. Оглянувшись, я помітив, що мій брат теж опустив лука. Тоді я закричав мовою навахів:

— Родичі! Друзі! Не забирайте коней. Не кривдіть тева і йдіть собі додому!

Я кричав довго, забувши, що тупіт, шум пересилюють мій голос. Три вершники-навахи відстали од свого загону, завертаючи коня, що відбився од гурту. Один із них озирнувся, натягнув тятиву лука. Я впізнав його. Це був Білий Яструб, молодший брат моєї покійної матері. Я високо здійняв рушницю і помахав нею, аби привернути до себе увагу. Потім гукнув його на ім’я, але він навіть оком не скинув, вистрілив із лука й поскакав далі.

— Це наш дядько! — вигукнув брат. — Наш дядько Білий Яструб! О, якби ми змогли з ним поговорити!

Тим часом навахи не стали морочитися з кіньми, що відбилися од гурту. Вони швидко погнали табун у гори, а тева сумно дивилися їм услід. Усіх гнітила думка, що тепер доведеться на спинах носити з лісу дрова, бо в пуебло не залишилося коней. Оговаса звелів підібрати наших убитих і поранених, але в цю хвилину до нього підбіг Огота.

— Вождю, вислухай мене! — вигукнув він.

Показуючи пальцем на мене і мого брата, він закричав:

— Я вимагаю, щоб ти дозволив нам убити оцих двох! Вони зрадники! Вони не хотіли битися з нашими ворогами. Ми бачили, що робив Вампін. Він гукав своєму родичеві-наваху, щоб той не щадив нас! Він розмахував рушницею і вмовляв наваха перебити всіх нас. Я сам це бачив! І не тільки я.

— Брехня! Мій син не здатний на таке! — закричав Насітіма.

— А ти, Огото… що ти робив під час бою? Я бачив, що ти відстав і причаївся в кущах, — сказав Потоша.

— Так, причаївся, бо не мав змоги битися. Тятива лука порвалася, — відповів Огота, піднявши лук, щоб усі побачили розірвану тятиву.

— А чи не перерізав ти її?

— Кажу ж, що порвалася. Вождю, віддай нам зрадників, ми повбиваємо їх!

Оговаса обернувся до мене.

— Вампіне, що скажеш ти?

Нас обступили воїни, жінки, що прибігли з пуебло. Я помітив: багато хто з ненавистю дивиться на мене і брата.

— Вождю, — озвався я, — це правда, що ми не стріляли в нападників — наших однокровників. Я силкувався стріляти, але не зміг. От тоді й закричав: «Родичі! Друзі! Не забирайте коней! Не кривдіть тева!» Одного з них я впізнав. Це був Білий Яструб, брат нашої матері, наш дядько. Я розмахував рушницею, я біг до нього, благав залишити нас, але він не бачив мене, а якщо й бачив, то не впізнав…

— Ось! Чуєте! Сам стверджує, що не стріляв! Вождю, дозволь нам убити Вампіна і його брата-зрадника! — наполягав Огота.

— Так! Уб’ємо навахів! Ми пригріли зрадників! — пролунало у натовпі.

І я побачив, що багато хто з тих, кого я мав за друга, злісно дивиться на мене.

— Ні! Спершу вам доведеться вбити мене! — вигукнув Насітіма.

— І мене! І мене! — підхопили Кутова і Потоша.

Келемана, Чоромана і ще кілька жінок кинулися до нас. Тоді заговорив Касик Літа.

— Цитьте! — гримнув він на всіх. — Вам відомо, що тільки ми, члени Патуабу, можемо вирішити, що нам робити з цими двома юнаками. Через п’ять днів ми зберемося в південній ківі на раду і винесемо ухвалу.

Ніхто не посмів заперечити касику. Люди розбрелися по полю, щоб підібрати убитих та поранених. Убитих було п’ятеро: два хлопчики і три воїни; поранених двоє: хлопчик і воїн. Родичі оплакували загиблих, а ми не могли нічим зарадити їхньому горю. Того дня ніхто більше не працював у полі. Ми повернулися додому разом із Насітімою, Келеманою, Кутовою та його сім’єю. Жінки зготували смачний обід, але ми з братом, стривожені ворожістю багатьох тева, не торкнулися їжі. Коли ми згодом вийшли на майдан, то помітили, що- нас уникають навіть ті юнаки, котрі ніколи не ворогували з нами.

Понуривши голови, ми побрели додому. Біля драбини нас очікував один із друзів. Спочатку він роззирнувся, ніби боявся, аби його не помітили, що він розмовляє з нами, але на майдані вже було порожньо, і він прошепотів:

— Огота і його, друзі обходять членів Патуабу і підбурюють їх проти вас. Вони твердять одне, що вас треба убити. Через п’ять днів члени Патуабу зберуться в ківі. Поки за вами не стежать, сьогодні вночі ви можете піти з Поквоге і повернутися до рідного племені. Я хотів вас попередити, бо обох люблю.

— Дорогий друже, нічого лихого ми не зробили і тікати з Поквоге не хочемо, — відповів я. — Якщо Патуабу вирішить, що ми мусимо вмерти… ну що ж, тоді ми помремо!

— Так, ми не захочемо жити, якщо Патуабу винесе несправедливу ухвалу! — вигукнув брат.

Його слова мене вразили. Я не підозрював, що й він, як і я, так боляче переживає