Читати книгу - "Республіка Шкід"

Але зловживання позначками не минулося.

Одного разу під час переклички Вікмиксор помітив підробку. Обличчя його стало насуплене, і, підізвавши вихователя, він промовив:

— Олександре Миколайовичу, хіба Воронін був сьогодні.

Сашкець відповів негайно:

— Ні, Вікторе Миколайовичу, не було.

— Дивно. Чому ж його відмічено в зошиті?..

Вікмиксор почав вивчати позначки.

— А Заморов був?

— Теж ні.

— А Данилов?

— Теж ні.

— Андріянов?

— Ні.

— Покличте старосту.

Савка прийшов зляканий, блідий.

— Ви мене кликали, Вікторе Миколайовичу?

— Так, кликав, — Вікмиксор суворо подивився на Савку і, показавши зошит, спитав голосом, який не віщував нічого доброго:

— Чому тут зайві позначки?

Савушка зніяковів.

— А я не знаю, Вікторе Миколайовичу.

— А хліб хто за них одержував?

— Я… я нікому не давав.

Вигляд Савки видав його з головою. Він то білів, то червонів, шарив очима по їдальні і, мов зацькований, не знаходячи що сказати, бурмотів:

— Не знаю. Не давав. Не знаю.

Голос Вікмиксора відразу став металічним:

— Савіна зняти з старости. Савіна в ізолятор. Олександре Миколайовичу, подбайте.

Сашкець мовчки витягнув з кишені ключ і, підштовхнувши, повів Савку нагору.

В їдальні запала грізна тиша.

Всі розуміли, що Савка влип ні за що ні про що. Винен був Слайонов.

Хлопцям стало шкода тихого й покірливого Савку.

А Вікмиксор, обурений, ходив по кімнаті й говорив:

— Це нечувано! Це найпідліший, наймерзенніший злочин. Обкрадати своїх же товаришів. Брати від них останній шматок хліба. Це гидко!

Раптом його промову перервав нелюдський лемент. Крик долинав зі сходів. Вікмиксор помчав туди. На сходах точилася бійка.

Завжди покірливий Савка раптом почав буянити.

— Не піду в ізолятор. Сволота, халдеї! Іди геть, Сашкець, а то морду розіб'ю!

Сашкець робив героїчні спроби приборкати Савку. Він схопив його за талію, намагаючись дотягнути до ізолятора, але Савін не давався.

В припадку люті він бив по обличчю вихователя кулаками. Сашкець відступив і випустив його. Савка, голосно закричавши, помчав до дверей. У цю мить на порозі показався Вікмиксор, але, побачивши вихованця, що летів мов ураган, відскочив — і зробив це вчасно. Кулак Савіна мелькнув біля самого його носа…

— А, Вітя! Я тебе вб'ю, сволото! Дайте мені ножа…

— Савін, в ізолятор! — загримів голос завідуючого, та це ще більше розпалило вихованця.

— Мене? В ізолятор? — заверещав Сапка і раптом помчав на кухню.

Звідти він вискочив з кочергою.

— Де Вітя? Де Вітя? — Савка був страшний. Побачивши учня, який мчав на нього, люто розмахуючи кочергою, Вікмиксор відчув себе кепсько.

Намагаючись зберегти гідність, він почав відступати до своєї квартири, але в останню мить йому довелося стрибнути за двері і швидко зачинити їх.

Савчина кочерга, грюкнувши, вп'ялась у високі білі двері.

Розлючений невдалим нападом, Савка кинувся було на вихователя, але несамовитість його поступово минула. Він шпурнув кочергу й побіг.

За чверть години Сашкець за допомогою двірника знайшов його в класі. Савка сидів, зіщулившись, у кутку на підлозі й тихо плакав.

В ізолятор він пішов покірний, розм'яклий і пригнічений.

Педагоги не знали, що сталося з Савіним. Вони нічого не розуміли. Адже садовили в ізолятор, проте ні з ким не було таких припадків буйства, як із Савкою. Істину знали шкідці. Вони добре розуміли, хто був винен у злочині Савіна, і Слайонов дедалі більше й більше відчував на собі люті погляди.

Страх усе дужче огортав його. Він розумів, що тепер це не минеться.

Тоді він знову вирішив задобрити свою гвардію і влаштував цього вечора нечуваний бенкет: він поставив на стіл кремовий торт, дюжину лимонаду й ціле кільце ліверної ковбаси. Але холодію й непривітно було на тому бенкеті. Старші були похмурі.

А нагорі голодна Шкіда паломничала до ізолятора і крізь щілину втішала Савку:

— Савчику, сидиш?

— Сиджу.

— Ну, гаразд, нічого. Посидиш — і випустять. Це все Слайонов, сволота, винен.

А Савка, похнюпившись, ходив, як звірок, по маленькій чотирикутній кімнаті й погрожував:

Я цьому Слайонову морду розквашу, як вийду.

У верхній вбиральні зібралися шкідці і, похмурі, обговорювали те, що сталося.

Турка тримав чвертку хліба й зосереджено дивився на неї. Ця чвертка — його райкова пайка, яку треба було віддати Слайонову, але Турка був насамперед голодний, а крім того, страшенно сердитий. Він ще хвилину тримав хліб у руці, не наважуючись на щось, і раптом шалено вп'явся зубами в хлібну м'якоть.

— Ти що? — здивувався Устинович. — А борг?

— Не віддам, — похмуро буркнув у відповідь Турка.

— Ну-у? Невже не віддаси? А старші?..

Справді, старші могли примусити, і це відразу охолодило Турку. Тепер уже страшний був не Слайонов, а його гвардія. Він спинився, в роздумі тримав недогризок — і раптом почув голос Янкеля:

— Ех, хай буде що буде. І я з'їм свою чвертку. А борг Слайонов нехай у Гоголя одержить.

В цю мить усі затихли.

В дверях появився Слайонов. Розчервонівся. І так завжди червоне, обличчя його палало. Він прибіг з бенкету — в куточках рота ще біліли, поприлипавши, крихти торта і танули кусочки крему.

Слайонов відчув тривогу й насторожився, але вирішив триматися до кінця спокійно.

Пронизуваний десятками поглядів, він підійшов до Турки і спокійно сказав:

— Давай борг, Турка. За ранок.

Туркін мовчав.

Мовчали й усі навколо.

— Ну, давай же борг! — наполягав Слайонов.

— Гоголь віддасть. Нема в мене хліба, — рішуче бовкнув Турка.

— Як це нема? А ранкова пайка?

— З'їв ранкову пайку.

— А борг?

— А цього не хочеш? — і Турка зробив рукою досить нечемний знак. — Не віддаватиму я тобі боргів — і край!

— Як це не віддаватимеш? — сторопів Слайонов.

— Не віддаватиму — і край.

— А-а-а!

Запала тиша. Всі стежили за Слайоновим. Момент був критичний, але Слайонов розгубився й тільки безглуздо кліпав очима.

— Сьогодні вийшов маніфест. Хто що винен, тому хрест, — продекламував Янкель, нараз розбивши гнітючу мовчанку, і гучний регіт заглушив останні його слова.

— А-а-а! Отак ви, значить, борги платите?! Ну, добре…

З тими словами Слайонов вискочив з убиральні, і хлопці відразу засумували.

— До старших побіг. Зараз Громоносцева приведе.

Мимоволі відчувалося, що Громоносцев повинен буде розв'язати справу. Адже він — сила, і якщо він зараз заступиться за Слайонова, то завтра ж Турка знову покірно платитиме данину великому лихвареві, а з цим тягнутимуть лямку й усі інші.

— А може, він не піде, — несміливо висловив свої міркування Устинович серед загального смутку. Всі зрозуміли, що «він» — це Громоносцев, і потай сподівалися, що він не піде за Слайоновим.

Але він прийшов. Прийшов разом із Слайоновим. Слайонов гнівно й гордо подивився навколо і промовив, показуючи пальцем на Туркіна:

— Ось, Циганок, він відмовляється платити