Читати книгу - "Незвіданий світ"

вміщаються в дві піроги. На дві піроги розподілили ми й персонал нашої експедиції, подбавши про те, щоб у кожній із них було не більше як по одному професору. Я сидів у одному човні з Челленджером. Професор знаходився у прегарному настрої, не кажучи ні слова, роздивлявся навсібіч, і обличчя його випромінювало благодушність. Та мені доводилося бачити його й іншим, і я анітрохи не здивувався б, якби в ясну днину раптом ударив грім. У його товаристві не можна почуватися спокійним, зате ніколи не доводиться й сумувати, бо весь час напружено чекаєш, що здійметься буря.

Протягом двох днів ми пливли досить широкою рікою. Мала вона ярдів із сто завширшки, і вода в ній була темна, але така прозора, що ми майже завжди бачили дно. Половина приток Амазонки саме така, а в другій половині — вода білувата й каламутна. Залежить це від місцевості, де тече річка. Темний колір указує на рослинні та тваринні залишки по берегах; білуватий свідчить про глинистий грунт. Двічі натрапляли ми на пороги і щоразу накидали з півмилі, тягнучи на собі піроги. Обабіч знаходився ліс вікової давнини; продиратися крізь нього навіть із човнами на плечах було не надто складно. Ніколи не забуду я врочистої таємничості, що панувала там. Височина дерев і їхня товщина перебільшували все, що я, городянин, міг собі уявити. Ми ледве бачили, як на величезній відстані над нашими головами поєднувались у готичні склепіння їхні віти, утворюючи суцільний зелений намет. Тільки поодинокі золотисті промені сонця пробивалися крізь нього й тоненькими стрілками перерізували величний морок лісу. Коли ми безгучно ступали по товстому м’якому килиму з опалого листя, ми не могли промовити ані слова, і навіть гримкий голос професора Челленджера переходив у шепіт. Звичайно, я не знав назв усіх цих велетнів, але наші вчені мужі побачили серед них і цитринові дерева, і величезний бавовник, і червоне дерево, і багато інших. Цей континент — головний постачальник рослинних дарунків, що їх робить людству природа, надзвичайно скупа тут на представників тваринного царства. Живі орхідеї та химерно забарвлені лишайники жевріли на темних стовбурах дерев, а коли якийсь промінчик світла падав на золотаву алламанду[17], червоногарячий кущ зірок таксонії або на розкішну блакить іпомеї, видовисько вражало своєю казковістю. В цих лісових просторах усе живе з усієї сили прагне до світла. Найменша рослина тягнеться вгору, обвиваючись круг свого міцнішого, більшого на зріст родича. І навіть ті рослини, що не в’ються ніде інде, у пралісах навчилися цього. Звичайна кропива, ясмин, ба навіть пальма оповивають стовбури цитринових дерев і силкуються видобутися з похмурого сутінку.

Тварини у цьому величезному храмі наче й не водилися, але безперестанний рух над нашими головами свідчив про ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, що жили в сонячному світлі та з цікавістю споглядали крихітні темні фігурки, що, спотикаючись, чвалали десь унизу.

Уранці і ввечері над нашими головами верещали мавпи й пронизливо сокотали папуги, а спекотними годинами дня вухо вловлювало дзижчання комах, що нагадувало шум далекого морського прибою. І жодного руху на урочистих алеях між велетенських стовбурів, що зникали високо в темряві. Тільки один раз кривоногий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь, накульгуючи, прослизнув між деревами. То була єдина ознака життя, що її я бачив у великому Амазонському лісі.

А втім, у цих таємничих пущах, недалеко від нас, були ознаки присутності людей. Увесь ранок третього дня нашої подорожі ми чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, який то стихав, то знову ставав виразніший. Ми пливли в човнах на відстані кількох ярдів один від одного, і наші індіанці, почувши той стукіт, наче скам’яніли й із нажаханими обличчями почали дослухатися.

— Що воно таке? — спитав я.

— Барабани, — байдуже відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і раніше.

— Так, сер, військові барабани, — ствердив метис Гомес. — Це дикуни, але дикуни-грабіжники, а не мирні індіанці. Вони стежать за кожним нашим кроком і вб’ють при першій слушній нагоді.

— Як можуть вони стежити за нами? — здивувався я, вдивляючись у нерухому, темну далечінь.

Метис знизав своїми широкими плечима.

— Індіанці вміють. У них на те є власний спосіб. Вони чатують нас і барабанним боєм розмовляють один із одним. Вони вб’ють нас за першої ж нагоди.

Близько полудня того ж таки дня — записна книжка підказує мені, що то було у вівторок, 18-го серпня, — ми чули вже шість або сім барабанів, що тарабанили звідусіль. Подеколи стукіт був швидкий, подеколи — повільніший. Іншим разом то були запитання й відповідь: десь на сході чувся чіткий уривчастий дріб, а після паузи з півночі доносився густий гуркіт. Це безперервне тарахкотіння неабияк збуджувало нерви. В ньому, здавалося, чути було загрозливе попередження нашого метиса: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді». У мовчазному лісі жодного поруху; тиша та спокій по цей бік темної рослинної завіси. А там, за нею, наші переслідувачі безупинно нагадують про себе. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — каже барабанщик на сході. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — стверджує його товариш на півночі.

Цілий день круг нас били барабани, і загрози їхні відбивалися на обличчях наших кольорових супутників. Навіть небоязкий метис-відчайдух — і той нібито злякався. Але того ж таки дня я пересвідчився, що і Самерлі, і Челленджер володіють найвищим різновидом відваги — сміливістю людини науки. Це сміливість, що її відчував Дарвін під час свого перебування серед аргентинських гаучосів, або Волес, коли жив серед людожерів на Малайських островах. З волі природи мозок людський не може водночас думати про дві різні речі, і коли його захоплюють наукові проблеми, там не лишається місця для особистих переживань. Цілий день, ніби не помічаючи безугавного тарахкотіння барабанів, обидва наші професори слідкували за кожною пташкою на дереві, щонайменшим кущиком на березі. Сперечалися вони, звичайно, як і завжди, і кожен рик Челленджера одразу ж викликав бурчання Самерлі. Але дискусії свої вони провадили цілком спокійно і на барабанний